На Тернопільщині перехожим дорікають за порвані штани

На вигляд йому за 50. Дивиться звисока, хоч і сидячи. Говорить з неприхованою зверхністю. Навіть голос лунає зневажливо.

Обабіч нього зо 12 односельців, чоловіків і жінок. Їх облич не бачу, але погляди відчуваю. Всі замовкли, дивляться нас як виставу.

Мить тому біля озера було гамірно. У воді больбаються діти, на березі проходжуються дорослі. Йду з малим від автостоянки. Вже минаю натовп, як чую «…дитино, йди-но дам тобі штани…». Спочатку не зрозуміла, а обернувшись бачу, говорять мені.

Оторопіла. Мимохідь згадую, що одягнула сюди рвані джинси.

«Що за хам?!», — подумала, а йому прокричала, що зовсім не його діло мої штани. Я стала розлючена. Здавалося, як зачепить бодай звуком, зітру.

Мої слова не вважаю влучними, але їх роль другорядна. Тут головні злість і бажання себе захистити.

Видно, коли говорила, виглядала рішуче, бо той чоловік вже не був зверхнім. А в кінці сховав погляд, замовк.

Я пішла. Покрокувала.

Досі невтямки, чому він вирішив, що може втрутитися в мій одяг. То був не намір одягнути мене в не подерті джинси, не прагнення виразити свою турботу.
Якби хотів щось дати мені, то б підійшов, звернувся прямо. Можу лише здогадуватися, що він тим зробив для себе.

А мені він нагадав про село. Там кожен вихід із дому я подумки віддавала на розсуд односельцям. Дуже боялася людських розмов. Всередині мене все було пронизано сімейною фразою «Що скажуть?». Людський осуд був жахливішим Божого. Він ставав пеклом з вуст рідних. Я росла, опираючись на чужі думки. Моя була останньою і, через те, нечутною, непомітною.

Тут, біля ставу, не звалилася назад і приємно вразилася тому факту. Гадала, що мене здивував отой нахаба, але ні, я переважила. Непохитно стояла на обидвох ногах. Руками тепло огортала сина.

Вже не спантеличена, а збуджена. Раділа, бо чи не вперше захистила себе, не впавши у сором і вину.

Безсоромна я. Зла. І без вини. Терапевт мною пишатиметься.

Світлана ПУШКАР