«Сказав, що від такої жінки можна чого хочеш сподіватися», – Ірина Музика

Тернопільська співачка Ірина Музика з тих людей, які дуже рідко відчувають дискомфорт у роботі. Має ідеальні умови, бо їй ніхто не диктує, що і як має співати, казати чи записувати. Керується лише своїми смаками і бажаннями. Співпрацює з авторами, музикантами. Каже, що конфліктів нема, тому що це – люди, з якими має подібні погляди на життя і творчість. Дуже цінує цю свободу. А яка Ірина Музика поза сценою? Співачка поділилася відвертими думками. Пропонуємо до вашої уваги першу частину інтерв’ю.

Нас творить оточення. Ми дуже пов’язані один з одним, навіть більше, ніж можемо уявити. Тому спілкуватися хочеться із легкими, цікавими, змістовними, наповненими, діяльними та захопленими життям і своєю справою людьми, аби і собі переймати всі ці риси.

Я звикла до сім’ї, до родини. Мені тепло і затишно в родинному колі. Тато рибалив, і ми кожних вихідних мали сімейні вечері-спілкування за юшкою. Зараз рибалить мій чоловік, і традиція повернулася. Особливо тішиться з того мама . Маю 91- літню бабусю, яку відвідуємо всі і черпаємо мудрість і спокій з її слів. Сім’я для мене – то дуже важливо. Але я маю потребу час від часу бути на самоті.

Батьки вчили чесно працювати, казати правду, зважати на людей. Я вдячна їм за це. Батьківський дім я покинула давно, але ж він мене ніколи не покине… Ми з моїми двома сестрами росли в атмосфері любові. Батьки ще зі школи мали взаємну симпатію. Так і пронесли цю любов крізь ціле життя, доки тато не відійшов в кращі світи. Вона і зараз живе, та їхня любов. Найцінніше, що батьки можуть дати дитині – це відчуття, що її тут чекали, її хотіли, що вона бажана і є плодом справжнього кохання. Мені батьки дали цей скарб. Я завжди знала, що мій тато найкращий, хоча мама ніколи про це не говорила. Це відчувалося в ставленні до нього. Я вдячна мамі за приклад справжньої жінки, дружини, помічниці для свого чоловіка. Тато нас так зігрівав, як Сонце. Я досі відчуваю той спокій, захисток і безпеку, які відчувала, сидячи в тата на колінах.

Мені 44 роки. Здається, що завжди сприймала свій вік адекватно. Якось, коли мене спитали про мій вік, і я одразу відповіла, немало здивований чоловік промовив: «Від такої жінки можна чого хочеш сподіватися». Я не роблю трагедії з віку. Це безглуздо. Мені здається, кожен період в житті прекрасний по-своєму, і краще сконцентруватися на цих перевагах, аніж побиватися за втраченими можливостями.

Гарно виглядати на свій вік – це внутрішнє відчуття себе самої. Якось я задалася питанням, скільки мені років, мені справжній, не цьому тілу, і ось вам відповідь – 5. Декілька років тому, я помітила, що почала виростати. Так що скоро до школи (сміється).

Випадковостей нема, і ми зустрічаємо в житті саме тих людей, які нам потрібні. Іронія в тому, що ті що нас дратують найбільше, насправді найпотрібніші для нас. Вони наші ліки, наше дзеркало. Мені цікаво спілкуватися з різними людьми. Маю друзів, які перевірені роками.

Намагаюся уникати вічно незадоволених. Тих, які на все нарікають і все їм хтось щось винен – політики, сусіди, співробітники. Ми і тільки ми самі відповідальні за своє життя.

Ніяк не вдається розділити роботу і дім. Моя робота – це мій дім. Мій дім – моя робота. Всі намагання розділити це закінчилися поразкою, то я тепер і не пробую. Ми віднайшли для себе оптимальний режим. Вже давно так живемо. Робочі поїздки наповнені сімейною атмосферою, а сімейні вечори часто стають найкращим місцем для обговорення робочих моментів. Ми маємо студію, але приміщення досить холодне, то взимку студія переїжджає додому. Дуже часто я готую обід під чарівні звуки сопілки, ліри чи гітари, що долинають з сусідньої кімнати, де йде запис. Або ж зібравшись всі гуртом на репетицію, ще годинку залишаємось пограти в теніс. Спеціально для цього придбали собі тенісний стіл. Якраз в такій невимушеній атмосфері і зароджується найцікавіші творчі ідеї, які потім втілюємо. Тому, для нас це «все єдине», як співаємо в одній із своїх пісень.

Ніколи не співала про те, чого не розумію, не відчуваю і не підтримую. Не брала би участі в акціях не до душі, не приймала б нав’язаний кимось імідж. Одного разу , коли ми брали участь в X-факторі, одна з журналістів активно нас спонукала до поведінки, що на наш погляд, пасувала б гламурним підліткам. Ми одразу повідомили, що не будемо стрибати, викрикувати те, що нам пропонують, бо це йде в розріз із нашим баченням себе, і ми не будемо штучно робити те, що нам не притаманне, на догоду шоу, чи її смакам. Більше ця журналістка з нами не працювала… Найскладніше – це знайти себе, залишатися собою, бути вірним собі до дрібниць. Ці принципи для мене непорушні.

План у житті – це добре. Я завжди планую, обдумую. Але вже навчилася, що життя корегує плани, і то навіть дуже добре. Бо ти ж бачиш цей безмежний світ лише зі своєї точки зору, яка доволі обмежена твоїм досвідом, принципами, страхами… А життя має безліч можливостей, безліч стежок, і треба вміти пускати Життя в своє життя, а не триматися зубами за свій геніальний план, і страшенно засмучуватися, що щось пішло не так, як ти це бачив. Раніше мені було важко з цим, я сильно розчаровувалась. З часом зрозуміла, що треба бути гнучкішим, відкритішим, і бути готовим до змін. Головне –твердо вірити, що всі ці корективи на краще. План добре мати, коли збираєшся втілити в життя якусь ідею – в моєму випадку це організувати презентацію нового відео, відзняти нову відеороботу, записати пісню на студії. В житті теж планую – на день, на тиждень, місяць, рік, життя загалом. Я люблю писати, і дуже цікаво потім аналізувати, що із запланованого втілилися в життя.

Колись відчувала на свою адресу заздрість. І дуже потерпала від того, що спричиняю людям такі душевні муки. Мені то якось менше шкоди від того, а людина потерпає, мучиться від того, що не така, як я. Смішно. Заздрять нереалізовані люди. Той, хто себе реалізовує, розкриває в житті, не має причин заздрити. Він розуміє, що всі ми різні, в кожного свій шлях, і смішно бажати бути кимсь, не собою.

З часом зрозуміла, як не наражати людей на заздрощі. Менше вихвалятися, менше звертати увагу на себе і свої здобутки, більше цікавитись співрозмовником, і не дати надиманню марнославству та гордощам заполонити своє серце. Більше простоти і заздріснику не буде за що зашпортатися в тобі. Вважаю, якщо тобі заздрять – це на твоїй відповідальності, це ти чимось негідним спровокував в людині цю слабкість. Намагаюся працювати над собою в цьому плані.

Себе – люблю. Злукавила б, якби відповіла інакше. Як правильно себе любити? Так, щоб відчутно. Думаю, не варто плутати любов до себе із самозакоханістю чи саможалінням. Просто усвідомлювати, що ти-людина, і достойна людського ставлення. Варто себе розуміти, приймати, прислухатися до своїх справжніх, глибинних потреб і це не має нічого спільного з егоїзмом. Як на мене, любити себе – це бачити себе очима закоханої в тебе людини.

Як і кожній жінці, мені приємні захоплені погляди, увага, приємні слова. Навіть не знаю, чи цього буває забагато. Я, певно, особливо ненаситна до цього, раз поперлися на сцену. Так-так, мистецтво, самовираження, нести людям… бла-бла-бла. Захоплені погляди, аплодисменти, компліменти, безконечні дифірамби (і то щирі обов’язково) – ось що живить, ось що штовхає в професію співаків, акторів, танцюристів.

Пригадую три роки декретної відпустки. Ми тоді жили в 3-кімнатній квартирі – 9 чоловік, 3 сім’ї по 3 людей. Всі розходились по роботах, а я доглядала малого сина, готувала, прибирала… Думаю, якби склалися так обставини в моєму житті, то була б і домашньою… А куди б ділася? Я і зараз пироги з яблуками печу непогані. Якби Бог дав купу дітей, чи чоловік був би категорично проти,  щоб я працювала, чи я сама б не захотіла працювати. Часом в мені прокидається той славнозвісний український устрій життя – хатинка десь на хуторі під лісом, садочок, гайочок, ставочок, квіточки в городі, і жодних проявів цивілізації. Моя хата – моя правда, і не пхайтеся до мене зі своїми війнами, брехнею, цінами на газ, і голими дупами у відеокліпах…

Людина – беззахисна. Ти під постійним обстрілом, тебе штормить від людських емоцій, оцінок, прийняття-неприйняття, осуду, захоплення, доброзичливості і недоброзичливості. Ти йдеш весь відкритий і незахищений з серцем нарозхрист, і кожен має право або тобі подарувати тепло свого серця, або розтоптати тебе. Нічого не зробиш. Така професія…

Відволікатися від сумних думок не виходить ніяк. Це просто себе обманювати, як дитинку загалакувати – а он який трек крутий-послухай, чи – давай на тренування з шейпінгу, розвіється, чи – о, класний фільм, підніми собі настрій. Фільм закінчиться, а думки повернуться, і насядуть з новою силою. І що тоді? Шукати міцніший антидеприсант? Краще сумні або важкі чи неприємні думки не гнати від себе, а сміливо йти їм назустріч, передумати їх, пережити. Лише так смуток відходить .

Аби заспокоїтися, думаю, що всі помиляються. Що я не єдина така – недосконала, що все це дурниці, про які завтра і не згадаю, і що не варто аж так перейматися. Зазвичай, це не допомагає. Тоді мушу зізнатися собі, що була надто вимоглива чи прискіплива до людини чи до ситуації. Щиро шкодую про це, прошу подумки вибачення в кого треба, і тоді пропускає. Повертається мир, спокій і гармонія, і коли маю всередині себе такий стан, то всі ті вище перелічені речі, що виводять з рівноваги, просто не діють. Тому, насправді, не люди, події, поведінка нас дратує і здатна розхитати, вибити, кинути в емоції, а ми самі, наш стан. Хтось мене нервує, бо я нервуюся, я хочу цього, дозволяю цьому колошматити мною в усібіч…

Вірю в Бога. Бог – Любов керує світом, а цей світ тримається на молитвах святих, які живуть тут на землі, і які відійшли.

Кожна людина має місію. Я теж. Жити достойно, бути людиною. Постаратися змінити себе, а значить цей світ на краще. Це місія кожного з нас. І ми вправі обирати, як саме хочемо це зробити. Для мене – це звуки, вібрації, спілкування, пошук чистоти і правди.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА