Олександр Вільчинський про Петра Сороку: він майже вгадав день своєї смерті

5 червня не стало письменника, редактора і педагога Петра Сороки із села Петриків Тернопільського. Недавно за ним справили сороковини. Петро Сорока був кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Лауреат Національної премії України Тараса Шевченка в галузі літератури.

– Зі слів дружини, задавнена хвороба кишківника, – розповідає письменник  Олександр Вільчинський. – Ще два роки тому слід було робити операцію, але тоді він відмовився. А тепер погодився, але було вже запізно… Коли я дізнався, що йому треба донорів із групої крові (IV+), то одразу ж зателефонував. Бо у мене ( I+) і начеб то всім підходить. Але мені сказали, що донорів вже не треба, я зрозумів, що знайшли. А ще через день Петра не стало.

Петро Сорока писав, що найкраще помирати в понеділок.

– Я думав, що це, – продовжує Олександр Вільчинський. – Передчуття? Самонавіювання? Передбачення? Я говорив про це з пані Галею. З її слів, він помер уночі з понеділка на вівторок, але вже у вівторок. Виходить, на день таки пережив свої передбачення.

Того ранку, коли вже стало відомо… то це було начеб фізичне відчуття. Такий собі холодок від потилиці і по спині, відчуття непоправної втрати. Якось і не задумуючись я одягнувся в чорне, хоча була спека, і так пішов на роботу. Того дня в університеті мені все нагадувало Петра. Отут ми стояли, тут разом сиділи на зібранні, ось в цю аудиторію він мене запрошував на зустріч із студентами. Якось все пробігло перед очима, від того часу, коли його прізвище почало потрапляти мені на очі в обласній газеті у підписах під замітками, здається, я ще був тоді студентом, бо ж таке прізвище важко не запам’ятати, і до якихось останніх розмов, коли він півроку в університеті ще “доробляв до пенсії”.  Для мене він був дуже світлою людиною, таким і залишився.

Письменник роками часто говорив про смерть.

– Я чув ці розмови, але ніколи їх не підтримував, – каже Олександр Вільчинський. – Хіба якимсь напівжартом відповідав. Чомусь не люблю про це, а Петро, мабуть, намагався зрозуміти щось більше, ніж нам дано. Я як міг його підбадьорював. Втім, загадка смерті, а чи безсмертя, життя душі і тіла, то також ще й філософські категорії, так само, як і народження. Я б не сказав, що він любив говорити про смерть. Вряди-годи піднімав цю тему, може, частіше, ніж інші, але слово “любив” тут навряд чи підходить. Останнім часом він найчастіше розповідав про свою лісову сторожку, мені здається, трохи дофантазовував, а ще бідкався, що от знову не стримався і написав там щось в “Літературній Україні”, мовляв, і треба воно мені? Видно, треба було…

Улітку Петро Сорока жив у лісі, варив юшку. Любив усамітнюватися.

– На природі разом не були, – додає Олександр Казимирович. – Може, тому, що я і сам самітник. Люблю усамітнитися, особливо на риболовлі, і якщо й буваю у компаніях, то радше в силу обставин. Востаннє бачилися ще либонь з півроку тому або й давніше, здається, в університеті. Про що говорили вже й не згадаю, як завжди, кілька фраз і розбіглися, все якісь справи і часто розмови наші обривалися на словах, мовляв, договоримо пізніше… Тепер от вже й не договоримо. Ми розмовляли переважно про літературу, а ще він постійно якісь імена підкидав, близьких йому авторів, але я не всі сприймав.

Більше не почую з уст київських класиків після якоїсь його чергової полемічної публікації, мовляв, передай Петрові, що не він центр літератури. І хоча таких дурниць ніколи не передавав, але ось подумав собі, що довкруж вже мало хто й залишився, кому щось подібне ще можна передати. У літературній тусовці заздрість – це, здається, найбільша хвороба. Завжди так було, і мало хто має в собі сили це подолати. Ще менше уміє використовувати її, скажімо, хоча б, як пальне для двигуна, а не для підпалу, тобто самоспалення, бо найчастіше заздрість і спалює, і випалює людину ізсередини. Недарма кажуть, “чорна заздрість”, випалює до чорноти.

Олександр Вільчинський спілкувався з Петром Сорокою з дев’яностих.

– Здається, то був рік, може, 92-й, коли в журналі “Тернопіль” почала з’являтися (з продовженням) моя повість “День восьмий”, – продовжує письменник. – Її тоді друкували довго, впродовж кількох років. Не тому, що аж така велика, а тому, що маленькими уривками. Так от, якось на вулиці, неподалік нашої редакції “Тернополя вечірнього”, може, навмисне йшов до мене, я зустрічаю чоловіка, який каже так проникливо одразу ж після привітання, що почав читати мою повість і що він впевнений, що кожна нормальна людина хоч раз в житті задумувалася про самогубство.

Я був здивований, навіть дещо знічений такою прямотою, хоча, звичайно, одразу зрозумів, що йдеться про Мефодія, головного героя “Дня восьмого” і його спробу повіситися у душовій в лазні на одеському “Новому базарі”, з чого, власне, й починається повість. Так ми й познайомилися із Петром Сорокою, а через якийсь час я був приємно здивований його рецензією “Історія героя нашого часу, або Лихо з розумі бомжа Мефодія” у ще кривенківському “Post-Поступі”.

Знаю, він збирав колекцію живопису, і на моє сорокаріччя подарував мені роботу Емми Андієвської, все ті ж химерні хмарки у її стилі… А хочете цитату з Петра, з тієї його ранньої рецензії у “Post-Поступі” на “День восьмий”. Я колись навіть жартома сказав, що це найкращий його текст. Звичайно ж, жарт.

Ось, що писав тоді Петро: “…Є у повісті момент, де Мефодій думає що від цього міста він відкупився. Але це ще одна ілюзія. Спроба самогубства – ще не ціна для міста-вампіра. Воно вимагає не смерті, а життя за межею восьмого дня, яке обірвати уже неможливо. Воно вимагає існування-хвороби. Чи не хвороба це віку, поряд із атеїзмом і СНІДом? Хтось називає цю інтелігентську недугу “шизою”, хтось – “дурістю”, але хіба у назві суть? Кожен з нас, міських жителів,  – трішки Мефодій…”

У Петра Сороки залишилася дружина Галина, син і дочка, є онуки.

– Дочка Таня, до речі, колись закінчила наш університет, українську філологію, –  додає Олександр Вільчинський. – Але Петро мало розповідав про дітей та онуків. Не любив, коли лізуть у приватне. А ще знаю, з його слів, що його мама довго хворіла, була лежачою впродовж довгого часу, кілька років тому її не стало.

Петро завжди і всюди ходив з дружиною. Мабуть, так йому і їм було добре. Дочка живе окремо, син також, хоч і має майстерню з ремонту машин у дворі їхнього будинку в Петриках. Пані Галя казала, що на літо, коли у невістки будуть канікули, бо та вчителює у якомусь із приміських сіл, то разом з онуками переберуться до неї.

Наталія ЛАЗУКА