Тернопільська журналістка дізналася, чого не любить на свій день народження Іван Марчук

Іван Марчук — український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,  член  «Золотої гільдії»  Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі, що є першим і єдиним  випадком визнання українського художника інституцією такого рівня.  У 2007 році його ім’я  включили  до британського рейтингу “Сто геніїв сучасності”.

Серед цих поважних  титулів є ще один, чи не найголовніший у житті майстра – пуп його заритий у Москалівці Лановецького району, що на Тернопільщині. Там його джерело натхнення, там  основа і  школа його таланту. Зрештою, стиль письма народився  з батьківської хати. «Пльонтонізм», «пльонтати» – так казав  Степан  Марчук, заправляючи ткацький верстат. Давно то було, давно вилетів й Іванко із села в світи. Але Іван Степанович, знаменитий і найбільш титулований художник  України, любить навідуватися і до рідного села, і до Тернополя, де вивчають його творчість на виставках шедеврів, захищають  кандидатські і докторські дисертації, де його люблять журналісти.

Правда, не має він на теренах малої батьківщини постійно діючої виставки, обіцянки такої розкоші для туристичного Тернопілля звучать уже десятиліттями. І в рік, оголошений Роком Марчука на честь його 80 річного ювілею, так ніхто і не здогадався зробити подання на присвоєння Івану Степановичу давно заслуженого звання Герой України. Можна було б Національному банку  присвятити його творчості і пам’ятну монету. Про це я думала, йдучи на зустріч з генієм сучасності.

Знаючи про мої ранкові купання, він запропонував пройтися над ставом. А знаючи, що набережна Тернопільського ставу – одне з найбільш  улюблених місць художника, я не суперечила.

– Вітаю вас, Майстре, з 82 весною! Знаючи ваші теперішні творчі успіхи, обійми світу, я тішуся за вас і бажаю перти цього плуга ще  через багато циклів картин і  розкрити ще хоч десяток  Марчуків у своєму  безмежному таланті… – з цього почалася наша розмова з Іваном Степановичем, ще хотіла додати, що люблю його, але він був дуже серйозний і я стрималася…

– Я вже багато ювілеїв пережив, днів народження. Вони ніколи для мене не були радісними, бо на рік дорослішав, тепер старію на рік… Не вітаю випивання чарок за моє здоров’я, бо це якось із здоров’ям несумісно (сміється)… Я завжди на посту, зайнятий… Я працюю. Ти ж знаєш, що я все життя, як каторжанин до галери, прив’язаний до мольберта…

– Останні два роки я не встигаю впильновувати географію ваших виставок, де ви обов’язково буваєте на вернісажах… Статистика засвідчила, що за цей час ви побували в дванадцяти країнах, де експонували 17 виставок. Чи не сумує мольберт без вас?

– Правду кажеш, ці два роки я мало працював, але плідно… Організація виставок це трудозатратний період.  І час. Я скучаю за мольбертом. Тепер створюю  новий цикл картин з колишніх етюдників. Я люблю робити унікальні речі, дивувати людей неординарністю робіт. Тепер я не пишу пейзажі, я ними підкорив Європу, Америку, Австралію… На кінець року замовив виставковий зал в галереї Національного художнього музею України.

На світових виставках я показую роботи п’ятьох Марчуків, хоч працюю в десяти іпостасях, але все показати неможливо, а діапазон творчості відчувається. Тут хочу підготувати таку виставку, яку ще ніхто не бачив. Буде однорідна модернова виставка  картин з моїх етюдників «Кольорові прелюдії»,  стилізовані картини  з єдиним Марчуком…

– У котрийсь із плідних років уже народжувався одинадцятий Марчук… Мрії виходили з берегів… А це знову нова грань.

– Була безмежність, були мрії, фантазії. Тепер інший етап  творчості. Чомусь накопичилося багато негативної енергії від навколишньої безпорадності, захланності, злоби… За настроєм  впору писати «Армагедон»… Не можу дивитися, як люди в магазинах дивляться лише на полиці, не в змозі  щось купити. Я тут живу, я реаліст, я хочу, щоб українці стали самодостатніми, мали підтримку провладну. А так – обіцянки від виборів до виборів.

Ми зустрілися з ним вперше у радіостудії, коли він  на початку нового століття приїхав з Америки. До цього жив і творив у Канаді, Австралії. За ці роки я бувала в його майстерні, яка так і не змінила свою приписку, не знайшлося  кращого, як на четвертому поверсі, місця для генія сучасності.

Потім ми були в один рік переможцями Регіонального конкурсу «Людина року», а це, як «одним миром помазані». Підтримували стосунки телефоном і я завжди, як свята, чекала з ним зустрічі тут. Ми з коліжанками Владою Собуцькою і Галиною Садовською  його улюблені  журналістки. Цього разу ми розминулися. Художник у Москалівці, і Тернополі пробув майже тиждень, наговорився, назустрічався, нафотографувався… Тому йдучи до всесвітньовідомого художника,  так і сказала, що  якщо  не згідний  на інтерв’ю, то я просто торкнуся до нього  і причащуся  його голосом.

Так ми жартуємо. Бо я ж знаю, що митцю є що розповідати. А його образну, багату українську мову можна слухати до безкінечності. Навіть тоді, коли він говорить про проблеми, які його гнітять, про відчайдушні вчинки, на які здатен художник на знак протесту, про задавнений біль. Адже Іван Марчук – це жива легенда.

Він голубить  своїми синіми очима сонце, небо… Любить цю свіжу молоду пору року, соковиту зелень тополь…

– Яке тепер у вас відчуття, коли картини по другому колу пішли континентами, зачаровуючи глядачів у найпрестижніших виставкових залах? Світ хоче бачити Марчука, збагнути таємницю його таланту…

-Тішуся і захоплююся сам, що мистецтво стало затребуваним. Це ж мої діти. Тур виставок  я зробив Україною. У мене тепер чотири  експозиції картин за кордоном.

Але все так не було. Не завжди  легко творилося, оскільки в  часи союзу  він не вписувався в канони радянського мистецтва. Майже  20 років  за бортом – не виставляли роботи, не нагороджували. Були і розпач,  і депресії… Тернистий  шлях до всесвітнього визнання. Його картини в приватних колекціях є на всіх континентах… Але у світах  художник засумував і стужився за своєю землею. Як сам зізнався, йому бракувало сонця, квітів,  корів на пасовищах,  жінок в кольорових хустинах,  опустілих хат,  дніпрових круч… Потім працював, не відходячи від  мольберта. Перебудови, реформи, зміни влади… Це тло, на фоні якого він яскравів своїм талантом.

Перший музей художникові в Україні  створили  у Москалівці. Ми були на його відкритті, тішилися за нашого друга. Потім у нього були тури Україною з виставками картин. Пішли до людей, ожили  полотна із циклів  «Голос моєї душі», «Пейзаж», «Біла планета 1», «Біла планета 2», «Натюрморт», «Нові експресії», «Погляд у Безмежність». За ці роки творчості понад 150 персональних  виставок  в Україні і  за кордоном. Творчий  доробок майстра складає понад п’ять тисяч полотен. Є унікальний «Кобзар», який  ілюстрував  Іван Марчук. Не кожному навіть іменитому художнику випадає честь таким чином вшанувати творчість Тараса Григоровича. Тепер у митця відкрилося, так зване, нове дихання.

– Іване Степановичу,  я не встигаю стежити за маршрутами ваших виставок. В Іспанії, Йорданії  не так давно. В одній із центральних галерей Праги ваша виставка із 41 картини. На центральній площі бельгійського міста Брюгге, в старовинній будівлі Белфорд, поруч з музеєм Сальвадора Далі ваша виставка з такою рідною назвою  «Погляд у безмежність»… Понад сто картин.

– У Йорданії не могли зрозуміти  зимові пейзажі. Я казав, що снігу їм  трохи привіз… Дуже гарні люди. Мені цікаво спілкуватися з відвідувачами виставок. Я ж представляю  різних Марчуків, вибрані картини… Дивуються, що різні стилі, ніби різні люди малювали. Дуже розкішні прийоми на рівні послів, міністрів, королівських сімей. Це представлення України, вони відчувають наш дух, красу, велич… Загальнолюдські цінності і проблеми… Європа  мене бачила у Франції, Іспанії. Бельгія  відкрила.

– Мушу зауважити, що Брюгге – одне із наймальовничіших міст Європи, дуже популярне серед мандрівників. Його історичний центр входить до списку спадщини ЮНЕСКО. Тут влаштовують екскурсії на човнах місцевими каналами, є величезна кількість музеїв, серед яких – художній, археологічний, фольклорний, Сальвадора Далі, шоколаду. І там картини нашого генія дивиться половина  світу. Бо друга половина зосередила свою увагу  на екваторі. Цитую з новин: «Зважаючи на високий статус українського художника два найбільш престижні та авторитетні тайські центри мистецтв залюбки погодилися надати свої виставкові зали. Відтак, експонування робіт Марчука відбувається  у приміщеннях Бангкокського мистецького та культурного центру  та Галереї королеви. Згадані виставкові центри під опікою уряду та королівської родини Таїланду».

– Неймовірна країна. Організатори виставки приїхали до мене в Київ, щоб зробити  фільм-промоцію виставки. Ще картини були в Києві. Тільки на вернісажі було понад тисяча людей. А черга за автографом! Ті маленькі тайські жіночки стояли в черзі навколішки, я не знав, що робити: чи піднімати їх, взяти на руки, чи обнімати, а не знаю чи можна. Віталися, як до вищого божества, долоньки докупи і з доторком до чола. Про моє перебування в Тайланді організатори видали книжку з ілюстраціями картин, світлинами з виставки і відпочинку. Неймовірне враження, багато відгуків. З огляду преси я зрозумів, що для них це була чи не подія року…

– Треба сказати, що є ще у світі діюча до 20 травня виставка в турецькому Ізмірі в одній із найпрестижніших галерей країни Фолкартгалері. Там ваших 85 картин циклу –«Відлуння мрії».  Це вже четверта експозиція  у Туреччині.

– На вернісажі перших двох в Анталію я їздив. На третій, в Анкарі, я не був. І тут до мене приїхали директори  виставкових залів з Анкари і з Ізміру з пропозицію виставити роботи. Раніше там було 35 картин, в Ізмір попросили ще 50, ми підібрали. До виставки фільм зробили, десять тисяч буклетів і розкішний каталог. Тисяча екземплярів фоліанту, де понад триста репродукцій картин. Книжка важить  три з половиною кілограми.

 – Каталог на трьох мовах. Одна з них українська?

– Так. А як же?

– Отож, Марчук підкорює Азію… Я не здивуюся, коли  вас з нетерпінням чекатимуть в Індії…

-За Індію не знаю, мене туди не тягне. А Китай уже  робить пропозиції.

– Ви Художник не лише з великої літери, а й великого духу, сили волі, з молодим і досвідченим  серцем…Чи помічаєте, що світ змінився,  роль мистецтва  увиразнилася чи навпаки – занепала…

-У світі цікавість до мистецтва зросла, воно розковане, багатобарвне, різнопланове.  Світ  прагне  відкрити для себе Україну не лише через дипломатичну службу, обмін студентами, стажування, через засоби масової інформації, літературу. Картини – це  документальні полотна  не тільки  зафіксованої краси, а  й спонука роздивитися зблизька  закладену фарбами філософію, відчути енергетику українського художника…

– Якого знає весь світ.

– Тільки Україна не завжди знає, який потенціал іміджу  закладає пензель. Україна відстала у сприйнятті мистецтва не тому, що нема художників,  а люди в нас зубожіли, їм не до виставок. Національний музей стоїть мертво…

– Але ваші виставки в Київському «Арсеналі» проходять на «ура». Я була чи не перед закриттям однієї з них, то казали, що щодня, як на вернісажі.

– Та я там за останню виставку підписав тисяч десять автографів, тисячі фото зробив з відвідувачами. А всього за три тижні там побувало понад 70 тисяч прихильників мого таланту. Тішуся, що цій хвилі людей я і мої твори принесли насолоду.

– Попри вашу  зайнятість, я вірю, що ми ще й у Тернополі побачимо ваші картини. Хай не в Замкових залах, які вам обіцяють уже давно під  постійну виставку, але влада змінюється, обіцянки вивітрюються… Все ж  у вас чудова виставка була у Збаразькому замку… Привезіть до нас «Вибране».

– Не знаю, поки що в планах нема. Виставками займатися треба, а це час, здоров’я…

– Але раптом буде така ініціатива, то я вас заздалегідь прошу: виберіть, будь ласка, для тернополян сонячні, веселкові полотна,  щоб промені в Дніпрі купалися. Такий зараз непевний і тривожний час, хочеться миру і світла. А ваші картини, як на мене, адресовані тим душам, що стужилися за справжнім.

– І я стужився, бо скільки фальші навкруги, негативу. Мене все злить. Навіть отой викинений папірчик, що не долетів до сміттярки. Парк такий чудовий.

Нахиляємося до  плеса води, а там рожева домашня рибка плаває. Зачудовано дивимося… Жаби навперебій  почали кумкати.  Мелодія незлагоджених голосів  застигла над ставом.

– А ти знаєш, у Москалівці я не чув  квакання жаб. І ставочок там є, – зачудовано відриває погляд від води і  задумано  спостерігає , як шумить листя оновлених тополь.

– У вас уже нема до кого їхати в Москалівку… А щороку кілька разів там буваєте.

– Дитинство, це така країна, в яку тягне магнітом. Цього разу зустрів бабцю, якій 97 років, вона мене пам’ятає ще малим… Її дочка доглядає, а сім’я в Харкові. Такі щемливі спогади. Там пустує 30 хат.

 – Осередок життя в школі. Там ваш чудовий музей, учні такі гарні екскурсії проводять. Я не могла наслухатися, з якою любов’ю вони про вас розповідають.

-Так, музей  там є. Не знаю, яка доля школи буде, децентралізація змінює  межі сіл, районів. Дуже болить, що мої односельці згадують лише поминки, а не хрестини чи дні народження. Там замість п’яти померлих, народжується лише одна дитина.

– У вас є ще Канівське обійстя під Чернечою горою, яке наснажувало вас натхненням.  Там груші і яблуні  врожаїлися  цьогоріч?

– Дуже люблю те місце, дійсно світла багато і простору  над Дніпром. Там порозбудовували хороми біля мене. Цвіте сад,  ростуть  яблуні і груші. Я місцевого розпорядника  попросив на його розсуд  впорядкувати територію і може кому з ночівлею треба побути у тому святому для України місці, то я не проти, щоб хата почула людські голоси і ожила. Я приїжджатиму лише  пензлем працювати.

– Я вірю, що він у ваших руках тримається міцно і натхненно. Я пам’ятаю вашу мрію – бажання розмалювати небо. Вона ще не здійснилася?

– Коли здійсниться, то вже буде не мрія. Ще ніхто не дав вказівку – розмалювати небо від Києва до Сінгапуру чи навколо землі. Мені б 1000 років, і я розмалюю небо, і ніде не повторюся, я маю що робити. А ще я кажу, щоб побудували мені стіну, як Китайська. Від Львова до Києва. Там я вчився, а тут я знаходжусь і буду малювати. І буду довго жити, поки не домалюю її, – сміється.

–Та вам же всього 82, попереду ціле життя, – сміємося разом.

Ну як йому не сказати, що я його люблю, не поцілувати, як не побажати здійснення такої мрії? Хай і нові народжуються, як і полотна, що нас дивують  загадковістю, глибиною. Щоб ми душею торкалися  творів живого класика українського мистецтва, глибокого лірика, мудрого філософа, невгамовного  бунтаря, для якого слово “СВОБОДА” складається із великих літер, щоб відчули  душею той згусток позитивних емоцій, невичерпної енергії, якою він заряджає і співрозмовника, і глядача.

Своєю працею Іван Марчук підтвердив, що українці – нація переможців, його світ визнав генієм. Він прославляє Україну, створює її позитивний імідж. А крила йому дала наша земля, ромашки і чебреці, ткані ряднини і вишивані рушники, сади повні яблук, груш, слив,  рілля чорнозему, криниця в далекій від світу, маленькій Москалівці, яка ще є на карті України.

Людмила ОСТРОВСЬКА