Набожні тернополяни перед Великоднем забули про любов до інших людей

Такий гарний світлий день. Йдеш вулицею, п’єш сонячне проміння і тішишся, що тепло, що свято й не треба на роботу йти. А навколо люди поспішають з пасочками до храму святити. Всі такі гарні, святкові. Деякі особливо вишукані. Одразу можна помітити дорогі костюми на чоловіках. Ґудзики розшпилені, бо вже вранці певно добряче поснідали і поли піджака не сходяться. А поряд йдуть їхні дружини  – у вишуканих сукнях, з зачісками. Діти з маленькими кошиками. Всі роблять селфі, або фотографуються разом родинами. Так гарно. Людно.

Я не спішу до церкви. Я йду в Сільпо. Завтра Воскресіння. Маю ще докупити дещо. Багато не тратилася – тільки салат (Олівє), канапки зі шпротами і ті такі білі, звичайні, голубці, ну і паска. Все. Не хочу наготовлювати, а потім воно псуватиметься разом з фігурою. Цікаво, як в отих людей, які спішать вишукані одягнено до церкви? Певно, за традицією по 7-8 видів салатів, м’ясного, пляцків…Ну, можуть собі дозволити, то чому б і ні?

Раптом помічаю, що люди обходять щось на тротуарі. Легенько підносять кошики, щоб когось не зачепити. Обертаються плечима до…жебрака.

Я зупиняюся. Переді мною каліка. Звичайно, прийшов не сам. На руках немає пальців, на голові великий шрам. Сумно так. У його картоновій коробці лежить одна писанка. Люди! Це все на що здатне ваше набожне серце?

Даю йому гроші. Він піднімає очі і я бачу сльози.

– Хай вам Бог дасть здоровя, – каже вдячно.

Я йду в Сільпо, купу все що мені треба і повертаюся тією ж дорогою. У коробці жебрака і далі лежать лише одна писанка і мої 20 гривень. Одним словом, Пасха, свято. І ми – святі люди.

Воксана ШВАРЦ