Як у парку тернополяни поділилися на групи за інтересами

Вечорниці вже не ті.

Йшла парком ввечері додому. Всі лавки зайняті молоддю. На одній здіймаються хмари солодкого диму, за яким можна визначити вейперів. Нині, це майже єдина когорта людей, які спілкуються без інтернету. Якось, наче по-старому вийшли на перекур. Хоча й перекуром то не назвеш. Спілкуються теж про різні заправки й смаки солодкого начиння в їхніх електронних сигаретах.

Поряд, на лавці групуються ті, що “залежні” від іншого. Їхні обличчя добре було б видно, навіть якби парк не освічувався. Всі занурилися в телефони. Час від часу коментують. В цій компанії самі хлопці. Проте через кілька метрів сидить така ж дівчача група, учасниці якої переписуються з сусідами-хлопцями. Інколи всі голосно регочуть.

– Чесно? – не витримує якийсь хлопець і кричить до купки дівчат.

– Ага, – відповідає йому звідти дівочий голос.

Йду далі. Там сидять мамзелі. Наче спостерігають за цими дітьми з телефонами. Засуджують їх, попиваючи при цьому пиво. Кажуть, що за їхньої молодості такої фігні не було. Потім знову тринадять про своїх дітей, які вдома з чоловіками, поки мами розслабляються тут…

А десь в кущах хитаються гілки. Чути хрускіт. Всі в парку затихають. Навіть хмари вейперського диму зависають в повітрі. Я теж зупинилася. Ніхто не рухається. Всі чекають побачити, хто ж там. Хто спостерігав весь цей час за нами? Бомж? Маньяк? Прибулець? Якийсь ревнивий татусь, чоловік? Батьки? Вчителі?

Раптом з кущів на стежку вибігає собака. Вона просто біжить у своїх справах. Вейперський дим знову поплив. Матері полегшено зітхнули і надпили пиво. Діти занурилися знову в телефони. Я пішла додому. Вечорниці вже не ті.

Воксана ШВАРЦ