Чому тернополяни скаржаться, що вони бідні, якщо вони насправді дуже багаті

Не буду вести мову про декларації чиновників різних рівнів. Я хочу про дещо інше сказати. Читаю інколи тернопільську кримінальну хроніку і дивуюся. Там – з машини за кілька секунд злодіям вдалося забрати валізу з грошима. Там – у маршрутці в когось витягнули з кишені кілька тисяч. На ринку обікрали на велику суму, у супермаркеті…

Хтось скаже, що нічого дивного – у нас в області переважно заробітчани, тому і мають люди гроші. Воно ніби і так, але…

Дві смагляві жінки зайшли у селі до першої ліпшої хати і вийшли з неї багатшими на кілька десятків тисяч доларів і таку ж кількість євро. Чи сусідський хлопчина заглянув до самотньої бабусі і знайшов за іконами 70 тисяч гривень. В обох випадках йдеться про самотніх людей, які уже давно не молоді.

А читаєш, наприклад, якісь закордонні новини. Там – 90-річний дідусь з парашутом стрибнув, там – бабуся вперше у житті на лижі стала, там – пара, яка вийшла на пенсію, поїхала у кругосвітню подорож. Тобто люди якось гроші тратять. А у нас, таке відчуття, що люди усе життя ті гроші складають, відмовляють собі в найнеобхіднішому, щоб якийсь злодій кілька днів шикарно пожив.

Хоча ні – не у всьому відмовляють собі. Зауважив, що тернополяни мають якийсь хворобливий потяг до дорогих гаджетів. До тролейбуса чи маршрутки зайдеш, а там 90 відсотків пасажирів сидять, втупившись у ті монітори. Найбільше ж дивує, коли таке от купують дітям. Влітку злодій на автовокзалі витягнув у неповнолітньої дівчинки смартфон вартістю майже 20 тисяч гривень. Я ще тоді подумав – а для чого воно дитині? Щоб бути на зв’язку з батьками, можна купити і щось дешевше. Але ж тут мова йде про своєрідну іграшку. Хоча якби ця дитина попросила у батьків ляльку хоча б за 10 тисяч, як думаєте, купили б?..

До чого я оце все? Бо таки не можу зрозуміти. Послухати десь у громадському транспорті, у черзі на ринку, почитати у соцмережах, то все так погано, жити важко, грошей не вистачає навіть на дріб’язок. А читаєш оті новини і розумієш, що люди таки мають гроші. І що грошей цих дуже багато. І ще таке відчуття, що людям гроші потрібні у більшості випадків для того, щоб ховати їх десь під матрацом, за іконою чи в іншому місці.

І коли чую чергові нарікання від якогось випадкового співрозмовника, часто ловлю себе на думці – чи не сидить поруч зі мною якийсь підпільний нехай не мільйонер, але доволі багатий чоловік чи жінка. І нарікають вони не від того, що їм справді грошей не вистачає, а просто тому, що у нас останнім часом увійшло в моду скаржитися на життя. Навіть якщо особливих причин для нарікань нема жодних…

Руслан ДОРОТЯК