Тернопільська журналістка шиє сумки-обереги

– З чого треба, з того і роблю сумки. Можу вишиту сумку вручну. Можу старі джинси перешити. Все залежить від того, який фасон мені намалювала людина. Переважно втілюю чиїсь мрії. Тобто в когось була колись якась сумочка або хтось про щось мріяв і не зміг придбати, бо було дорого – і я помагаю це реалізувати. Шию сумки і з велюру, і зі шкіри. Правда, є певні особливості роботи з різними матеріалами. Мені трохи бракує цих знань і практики. Цікавлюся, де б то піти на курси. – розповідає тернопільська журналістка Валентина Павлишин. Вона – на якийсь час відійшла від активного телевізійного життя, щоб побути трохи за кадром, у домашньому затишку, наодинці з власними думками. Відпочиває душею від гонитви і суєти.

– Найпершу свою сумочку пошила у шість років. – продовжує Валентина. – Пам’ятаю, що сама вишила на ній олімпійського Мішку. Але сумочку допомагала робити бабуся. Потім про це забула, бо були інші забаганки і хобі. І от знову до цього повернулася. З чого почалося? Перша робота – це органайзер для колеги. І ще – останніх пів року в чоловікової мами вже була стара, потерта сумка. Я на це звернула увагу і вирішила їй зробити приємне. Дивилася в інтернеті майстер-класи, як зробити таку сумку, щоб вона з нею їздила на дачу. Щоб там все влізло, але щоб багато важкого не тягнула. Вибрала джинс – універсальний матеріал, щоб ту сумку легко можна попрати. Почала шити для неї, але сумка вийшла дуже стильною і майже молодіжною. Вирішила тоді пошити їй трошки іншу. Вибрала тканину, яка не промокає. Але мама з тією сумкою тепер ходить до церкви.  На дачу не бере. Тепер думаю, що їй для церкви потрібно ще пошити клатч.

Щоб сумка тримала форму, всередині можна використовувати підкладку, яку дають під ламінат. Її продають в будівельних магазинах. Але треба враховувати те, що сумка водночас стає і важчою, і нелегко її прошити. Також є секрети, як зробити так, щоб не вилазили нитки по шву. Для оздоблення використовую різні аплікації. Можна навіть друкувати на тканині різні принти.

Щодня Валентина носить джинсову сумку, на якій вишила горобину.

– Її помічають усі. – говорить. –  Перше, що запитують: «Це – хенд-мейд? То ти ще й сумки шиєш?». Хтось – потім замовляє. А хтось каже: «О, мабуть ти не маєш що робити». Реакції різні. Дехто каже: «Повертайся до журналістики, що ти дурницями страждаєш». Але це одне другому не заважає, як на мене. Якщо журналістика дає якийсь поштовх – ти серед людей, багато адреналіну. Приходиш додому, має бути якийсь релакс – або кіт, або якесь рукоділля. Щось повинно заспокоювати.

Я колись також вивчала масаж. Мені дуже подобається щось творити руками. Тоді заспокоююся, умиротворяюся. Так само люблю готувати. Свого часу постила у Фейсбуці те, що готую. Коментарі були різними. Деякі вибивали мене з колії. Тому фото сумок у соцмережі ще не виставляла. Не хотілося полеміки.

Валентина Павлишин вважає, що сумка може розповісти багато про жінку.

– Наскільки вона зорганізована. – пояснює. – Який спосіб життя веде і який в неї настрій. Є жінки, які постійно щось забувають вдома, бо вони люблять змінювати сумки. Думаю, що може бути і достатньо однієї сумки, щоб вона підійшла буквально під усе. Я довго цього дотримувалася, але захотілося змін. Змінити щось в одязі – не завжди буває так просто, а змінюєш сумку – і образ змінюється.

Улюблену сумку із горобиною журналістка вважає своїм оберегом.

– Ця сумка – оберіг від вроків і відьом. – сміється. – Зараз – жовтень. 31-го жовтня все-таки Хелловін. Щось в тому є. Кожна жінка – відьма. Не треба просто виводити жінку з рівноваги. Але цю сумку носитиму не лише до 31 жовтня, а поки не набридне чи поки зовсім не зітреться або не порветься.