Як у Тернополі у радянські часи боролися з циганами і не тільки

Цигани

У Тернополі нині скаржаться на нашестя і поведінку циган: «Дай гроші, бо прокляну», «Дай гроші, бо плюну» тощо. Радянська влада у 1956 р. знала, що з ними робити. Так, 10 грудня виконком Тернопільської обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом» і постановив «зобов’язати виконком районних рад трудящих: до 5 січня 1957 р. розселити на постійне місце проживання циган, які займаються бродяжництвом, працевлаштувати їх і організувати культурно-побутове обслуговування; під час розселення циган на постійне місце проживання в радгоспах, колгоспах і підприємствах забезпечити їх житловою площею і за необхідності надати їм грошову позичку для житлового будівництва; забезпечити охоплення працездатних циган виробничим навчанням і залучити їх до активної участі в громадському і культурному житті; зобов’язати обласне управління МВС провести паспортизацію працевлаштованих циган; у разі, якщо працевлаштовані цигани самовільно залишають постійне місце проживання і злісно ухиляються від суспільно-корисної праці, вживати заходи для їх розшуку і притягнення до карної відповідальності». Але спробуй змусити циган до осілого способу життя. Добре, що тоді їх ще не примусили поселитися у с. Цигани на Борщівщині.

Робота

Ви вважаєте, що за комуністів, можна було не працювати? Помиляєтеся. Працювали усі, а того, хто все ж таки злісно не хотів, могли і у в’язницю запроторити. Але спочатку з ними чинили так: 9 серпня 1961 р. виконком Тернопільської обласної ради трудящих прийняв рішення № 766, у якому йшлося: «На виконання Указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» виконком обласної ради депутатів трудящих вирішує відкрити місце для поселення осіб, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя, в с. Оришківці Копичинецького району на базі Оришківецького цегельно-черепичного заводу; зобов’язати виконком Копичинецької районної ради до 25 серпня 1961 р. забезпечити прибулих осіб житловими приміщеннями, їдальнею, постійним приладдям, побутовим і культурним обслуговуванням, усіх прибулих працевлаштувати і обласному управлінню внутрішніх справ забезпечити облік осіб, прибулих на поселення, встановити контроль за їхньою поведінкою і трудовою діяльністю.

Демографічна ситуація

У Радянському Союзі знали, як її вирішувати. Якщо ви – затятий холостяк чи не хочете мати дітей, вами також могли зайнятися. І це був не лише так званий суспільний осуд, а й удар по кишені. У 1941 році запровадили податок на холостяків, одиноких і малосімейних громадян, або, як його в народі назвали, «збір на яйця». Бездітні чоловіки від 20 до 50 років та бездітні заміжні жінки від 20 до 45 років повинні були сплачувати державі 6% від зарплати. Трохи менша ставка передбачалася для тих, хто отримував менше 91 карбованця на місяць. З тих, хто не заробляв і 70 крб., податок не стягували. Були поблажки  лише для тих, хто не мав можливості народити дитину через стан здоров’я. Податок було скасовано з 1 січня 1992 року, після розпаду Союзу. Проте ще у 1980-х у Тернополі його навчилися уникати: по великому блату брали довідки про поганий стан здоров’я. Хоча такі випадки були поодинокими.

До речі, у 2012 р. у Верховній Раді України зареєстрували подібний законопроект, співавтором якого був уродженець с. Оришківці Гусятинського району Ярослав Сухий (мабуть, надивився в родинному селі на «паразитів», які виготовляли цеглу і черепицю), а в грудні 2016 р. електронну петицію про податок на бездітність зареєстрували на сайті Кабінету Міністрів. Правда, ці ініціативи були висміяні та не підтримані.

Повернути заробітчан

Населення не хоче повертатися із заробітків. У Радянському Союзі також знали, як вирішувати таку проблему. Виконком Тернопільської обласної ради 24 серпня 1956 р. прийняв рішення «Про надання одноразової допомоги реемігрантам із Аргентини і Франції». Наведу лише один приклад: «Надати одноразову грошову допомогу реемігрантові з Аргентини гр. Дурко Михайлу Максимовичу та його дружині Дурко Марії в розмірі 600 крб.». Подібних випадків на Тернопільщині були десятки, а то й більше. Поверталися не тільки з Франції чи Аргентини, а й з Канади, Італії, Уругваю (1956 р.) Ізраїлю та Бразилії (1957 р.) Чехословаччини (1956 р.). Зокрема, багатодітна сім’я Юрачеків отримала допомогу у розмірі 1800 крб. Усіх забезпечували житлом. Читаємо: «У зв’язку з тим, що реемігранти, які прибули до Тернополя з Аргентини і Уругваю, не забезпечені житловою площею, виконком Тернопільської обласної ради депутатів трудящих вирішує зобов’язати голову виконкому Тернопільської міської ради т. Сидоренка І.А. не пізніше 15 листопада 1956 р. надати квартири: гр. Перепічка (на вул. Островського,  89), гр. Гузій (вул. Островського, 22), гр. Заяць (вул. Міцкевича, 9), гр. Тарнавському (Леніна, 13)» і т. д. Мало того, реемігрантам з обласної казни навіть доставку багажу оплачували, як, наприклад, Зборовському Гнату Йосиповичу, який повернувся із Франції до Тернополя. Живи й працюй «на благо Родины».

Тернопільське озеро

У Тернополі чи не щороку рятують озеро. Виконкомом Тернопільської обласної ради депутатів трудящих від 26 грудня 1958 р. прийняв рішення про надання коштів на очистку міського озера: «У зв’язку з тим, що неочищені спадні води з вуличної каналізації спускаються в міське озеро і вкрай його забруднили, виділити 170 тис. крб. на очистку міського озера». На той час це була суттєва сума. Це нині рятуватимуть озеро польські спеціалісти, а тоді все вирішували місцеві кадри. І «кисню вистачало»…

Можна ще навести приклади, як боролися із самогоноварінням, але не будемо, бо там фігурують імена конкретних людей – і тих, які його гнали, і тих, хто їх здав. Нерідко це були сусіди чи родичі. І хто знає, чи ще й нам не доведеться використовувати самогонний апарат, оскільки ціни на алкоголь нині планують піднімати…

Віктор Карпович

Джерело – газета Свобода