Тернополянин зробив дотепну антологію основних ягід Галичини

Літо для галицьких дітей, окрім пасовиськ, ножичків, карт, вудок-закидушок, щедро пересипане червоними і чорними, соковитими і хрумкими, стиглими і ще зовсім зелепухами вишнями, черешнями, агрусом, малиною, ожиною, смородиною, полуницями і суницями.
Схоплені похапцем обабіч дороги чи з’їджені від пуза – це дуже важлива частина дитячої літньої екзистенції.
Прикметно, що дорослі вже байдужі до них, але дітиська до ягід захлані страшне, рідко який агрус доживав до стиглого стану, а був обірваний дрібними долонями і тонкими пальцями крізь сітку огорож, наче спеціально придумані природою саме для таких цілей.

Черешня
Це дерево було найбільш благородним з усіх мого дитинства. Дрібні чорні черешні в посадках були безродними і нецікавими. Жовті, вільного доступу сортові черешні росли тільки у колгоспному саду і конституцією своєю нагадували пальми – довжелезні чисті стовбури, без жодної гілочки і вгорі крупна крона з рясними ягодами.
Добратись до них могли тільки найбільш вправні і лазючі. І саме на тих черешнях я вперше відчув смак влади над людьми. Коли ти нарешті видряпуєшся до стиглих і аж порепаних від сонцях жовтих кульок, вітер гойдає кроною з амплітудою метр-два, в животі млосно, а знизу долинають жалібні вигуки не таких вмілих – нууу скиииинь пааарууууу…. Найкращі з кар’єрних драбин цього світу ведуть на черешневі чубки.

Вишня
Вишня була всюди і багато. Але вдома ростуть морелі, дуже м’ясисті і соковиті вишні і було справжнім дивом спостерігати таймлапс перетворення білих квітів на червоні ягоди. От ніби біле-біле дерево, природа робить кілька таємничих пасів бджолами над ним і… вжжжух! І вишні!
Вишні гупають на дно відра спочатку лунко, як у дзвін, а потім тембр змінюється, глухне, і нарешті у вже повне з чубком відро останні вишні падають майже пошепки, що ти навіть перевіряєш – чи поцілив. Ягід часто більше аніж листків, воюєш зі шпаками у батальних битвах за урожай, але в результаті усі комбатанти вертаються з поля бою із щедрими трофеями.

Ожина
Найсмачніша ожина завжди росте на старих закинутих цвинтарях. Це як ще один закон Ньютона, стала Авогадро і отче наш.
Вигріта на сонці і обплетена навколо старих польських надгробків, виплекана на Тадеушах і Кшисях.
Її поїдання було частиною цілої атракції. З мирною тишею і умиротвореним спокоєм.
Бо коли цвинтар старий – то вже сум розвіюється, губиться, поки ті, що спочивають, крутяться навколо сонця разом з планетою і вирощують ожину.

Малина
Своєї в дитинстві не було, але була величезна плантація відбірної і доглянутої в старої сусідки, котра ревно пильнувала свою фазенду і це тільки додавало смаку.
От ти ніби ідеш по спільній стежці у ще не розношених новісіньких кедах, бо червень тільки і тут стриб по кошачому вбік і присів. А наколо тебе стебла і малина, наче ліс бамбуковий. І ти стягуєш чіпкими тренованими пальцями ягоди з їх зелених пірамідок і опше тобі кльово.

Бо не знав ти тоді ні про роботу, ні про економіку, ні про курс валют. Та який там курс, ти і валюту бачив раз в житті, в листі від сім’ї американської, з якою переписувались раз в рік. Там ще дядько такий насуплений в зеленому овалі посередині.
До слова, то набіги до сусідки були і на аґрус, і на порічки, бо в неї були величезна територія, віддана під садівництво і жилось там справді як в бога за пазухою.

І ще різного роду і племені яблука і грушки, спасівки і паперівки, сливки, суниці, смородина, морва. Воно все росло, наливалось, рум’яніло і набиралось соком, хрумалось, плямкалось, бризкалось і ковталось. Скільки штанів розірвано в непростих шляхах до того, що там так апетитно вгорі і скільки футболок так і не відіпралось від червоних поранень, пострілів літа.
В дитинстві неймовірно важливо наїстись того всього так багато – як тільки можна, щоб потім тебе тримало аж до пенсії, щоб ти, бляха, пам’ятав, що був дитиною.

Володимир ГЕВКО