Чому в Україні морозиво не таке солодке і трава не така зелена, як раніше

Іноді виникає велике бажання зупинити життя на деякий час і повернутися у минулі миттєвості доброго світла, що оточувало тебе у вигляді дитинства, сонця, друзів, рідних та інших відчуттів і почуттів … Але воно не відновлюється, а залишається лише в твоїй пам’яті, – кульками світла, як відлуння виступу великого симфонічного оркестру…
(с) ТНМК «Небокрай»

Війна дві тисячі чотирнадцятого завершила наше українське дитинство. Безвідносно скільки нам було на той момент років.
До того часу наше українське життя було дитячим і безтурботним. Всі кризи були якимись іграшковими, а проблеми – легковирішуваними. Було відчуття контролю над світом.

Понад двадцять років ми були малими і безтурботними українцями. Бігали в шортах і сандалях, їли морозиво, плакали над розбитими колінами і доларом по вісім. І через хвилину переключались на щось веселіше і всміхались. як і властиво дітям.
А потім прийшла війна, як підлітковий період.
І ми почали бачити вади світу.

Удари сусідських хлопців стали по дорослому злими і болючими. З’явилась потреба в грошах і перші обов’язки. З’явилось розуміння закулісних ігор і розчарування в кумирах дитинства.

А ще чи не найбільшим лакмусом дорослого життя є похорони. Вони прийшли в життя українців рясною зливою, яка не вщухає дотепер.

Адорно писав, що після Освенцима більше не варто писати віршів. Так само ці всі події позбавили нас багатьох, цінних для нас раніше сенсів.

Ні, ми, звісно, з усіх сил намагаємось жити, але це життя зараз як вечеря в ресторані після візиту до дантиста із анестезією, котра ще не минула. Занімілими губами і язиком ми пробуємо відчути смак життя.

Але морозиво не таке солодке, трава не така зелена і дерева не такі високі, як раніше.

Володимир ГЕВКО