«Не хочеться заробляти на життя – хочеться жити», – тернополянка Зоряна Замкова

Іноді з часом ми стаємо такими, якими нас хочуть бачити інші. А чи варто змінюватися під інших? Про це міркування тернопільської поетеси Зоряни Замкової.

– Коли дослухаєшся порад інших, а коли ігноруєш? Чому?

– Якщо я не виправдовую ваші очікування, прочитала я в мережі, не ображайтеся, адже це ваші очікування, а не мої обіцянки.
Та прислухаюсь до дружньої поради чи конструктивної критики. Завжди  піду назустріч своїх десять кроків. Знаєш ту притчу? Уявімо,  що чоловіка і жінку  поділяють двадцять кроків… Так ось, ти повинна зробити свої десять кроків і зупинитися. Якщо там тебе не зустріли, не роби одинадцятого – потім доведеться робити дванадцятий, тринадцятий – і так все життя… Кажуть, кожен повинен зробити свої десять кроків… Перевірено життям…

– Тобі близька роль вільного художника чи офіційного сухого працівника? Чому?

– У своєму наступному житті я б хотіла бути просто письменником. Щасливим письменником, який зможе писати, що хоче. Не заробляти на хліб насущний  звітами і моніторингами з восьмої до п’ятої… Можливо, це ще може трапитись і в цьому житті, бо все може трапитись… Так  не хочеться заробляти на життя – хочеться  жити… Хоча, варто чесно зізнатися: моя робота окрім сухої звітності має великий плюс – це спілкування з людьми, яким важче жити, ніж більшості з нас. Пишу про тих, хто пройшов великі життєві випробування і не здався. Для мене це – як своєрідне чистилище духу, коли твої життєві незгоди видаються дрібницями на фоні виживання людей з обмеженими можливостями.

А щодо вільного художника… Як казав Джон Леннон : «Знаєте, я цим не володію – це просто приходить через мене…» Але якщо мені нічого сказати, я не пишу.

Мої вірші завжди пробиваються  на розколі, тексти з’являються з емоційних тріщин. У Леонарда Коена є рядок, який я дуже люблю: «Тріщина у всьому. Але через цю тріщину – проходить світло. Тому ми і бачимо все так добре». Коли ти відчуваєш стан закоханості або навпаки, втрачаєш – усе, що тобі добре знайоме, раптом набуває особливого загострення. З цього стану пишеться. Це як на сцені – коли приглушену темряву раптово розчиняють промені  софітів. І все стає яскравим і контрастним.

–  Під час щільного графіку роботи пробувала раптово покинути на деякий час роботу і абстрагуватися від усього? Що це дає?

– Все життя була такою собі хорошисткою, коли кинути все до бісової мами – ніколи не намагалася. І не так давно нарешті зрозуміла: від того, що ти виснажиш себе роботою – не виграє ні справа, ні ти сама…

Тому аби відчути себе творчою людиною, зовсім необов’язково робити щось з того, що люди називають творчістю. Життя – це теж творчість, вправлятися в якій доводиться щодня. Поки творю на цій ниві. На іншій – почну завтра…

Щоразу, коли стою перед вибором, намагаюсь не вибирати те, що зручно, комфортно, респектабельно, визнано суспільством, почесно. Вибираю те, що знаходить відгук у моєму серці. Те, що хочу зробити, незважаючи ні на які наслідки.

Абстрагуватись, розвантажитись мені допомагає музика. Слухаю різножанрову: нині  – Шопена і Вівальді, вчора – Amy Winehouse і Joe Cocker. А завтра слухатиму Вакарчука і Чубая. Все залежить від настрою і тих емоцій, яких бракує. От саме такої світлої мелодії Ліста так бракувало мені цього вечора. Слухала в навушниках, щоб ніякі сторонні звуки не заважали… І до мого розуміння докотилася думка: зрідка я дозволяю собі отак сидіти і просто слухати музику, нічим не переймаючись… Насолоджуватись просто миттю, стати невагомим аркушем, на якому проступають ноти. Які перероджуються в звуки і поширюють гармонію в моїй кімнаті… Як мало ми знаємо про те, що нам потрібно…

– Страх заважає людині чи допомагає? У яких ситуаціях?

– Переважно, чого хочемо, того боїмося.  Страх – це частина твоєї творчої енергії. Головне – правильно її спрямовувати, долати, кажу я собі. І боюся. Боюся прожити пустопорожнє, безколірне життя – без смаку і знаку. Світ, напевно, виник зі страху перед порожнечею. І я боюся порожнечі. Найбільше – духовної, яка прозирає в очах. І емоційної, яка стає матір’ю байдужості. Боюся хвороб моїх батьків і дітей, війни і втрат. Боюся зневіри в собі та в людях.

А щоб не жити в страху, треба мати щось справжнє за плечима, що слугуватиме виправданням за те, що своїми думками, вчинками, творами проникав у чужі душі.

– Чому одних жінок чоловіки люблять, носять на руках у прямому і переносному значенні, а інших – ні, а то й використовують або ігнорують? Справа в жінках чи чоловіках?

– Коко Шанель у свій час звертала увагу чоловіків: кожного разу, виходячи з дому, жінка йде на зустріч своїй долі. Будьте готові її зустріти. Жінка – наче відображення свого чоловіка. Вона прекрасна, якщо і він такий  у ставленні  до коханої. Дивись, чоловіче, на свою жінку і розумій себе. Мірилом гідності жінки стає чоловік, якого вона любить. І навпаки…

Казала моя бабця: вхопився за неї, як штопор — за пробку. Так, кохання — п’янке вино. І той градус стосунків необхідно підтримувати, бо і найкраще вино може перетворитись на оцет…

Кожній, навіть найсильнішій жінці потрібен той, хто буде дарувати їй… ні, не квіти, не подарунки… хто постійно буде дарувати їй позитивні емоції… І отримувати такі ж – у відповідь. Бо стосунки – це відображення, це взаємність, та притягальна сила, яка знаходить того єдиного(єдину) з цілого світу…

– Як зрозуміти, що обраний партнер – “ваш”?

– В одних пар це відбувається з першого погляду – як блискавка. Мені чоловік так і казав, коли вперше побачив, що його пройняло, наче розрядом блискавки.

В інших – цей процес розтягується на довший час. Чоловік любить, здебільшого, жінок, яких поважає, переконував  Ключевський, жінка, зазвичай, поважає тільки чоловіків, яких любить. Тому чоловік часто любить жінок, яких не варто любити, а жінка часто поважає чоловіків, яких не варто поважати…

Насправді навіть тоді, коли вже відчутно, що обранець – «не твоя людина», жінки намагаються, як висловилася Катерина Безіменна, широко… закривати очі. Наші помилки у стосунках з часом дорожчають. І шлюб часто тримається винятково на одному з партнерів, який тримає обома руками те, що завжди готове розвалитися, якщо б його не підпирали. А підпирати, напевне, і не варто. Якщо партнери у спільному житті цінують одне одного, шлюб не дасть надто глибоких тріщин.

Міцний шлюб ґрунтується на таланті дружби. Але тільки тоді, коли любимо, ми можемо зватись людьми, співає Андрій Хливнюк. Кохання, взаємоповага  у стосунках – як вітер: ти його не бачиш, але відчуваєш. І цей вітер напинає вітрило спільного життя…

– Що таке жінка, за твоїм визначенням?

– Жінка – як емоція, вона ніколи не знайде те, що шукає, доки не зможе виокремити те, до чого прагне.

Все пізнається у порівнянні. Склянка води містить більше атомів, ніж є склянок води в усіх світових океанах… Кохання жінки містить більше емоцій, ніж про них написано в сотнях книг…
Кажуть, в п’ятдесят років у кожної людини обличчя таке, якого вона заслуговує. Стан душі відбивається на обличчі. Так що я ще маю трохи часу, аби постаратися і заробити обличчя, якого не встидатимусь. Бо ж найчастіше ми знаємо лиця ближніх, але не серця.

Недавно друг моєї дочки, переглядаючи сімейний альбом підсумував: «А твоя мама тепер виглядає ліпше, ніж десять літ тому». На що я відповіла: «Жінки в нашій родині – як добротне вино. З роками стають витриманішими, вишуканішими і на смак, і на колір…»

Я вже колись писала, що головне – зберігати в собі гармонійність. Коли жінка “доганяє” молодість, вона даремно витрачає час. Ми зберігаємо не молодість, а любов, жагу до життя.

Вчора народився етюд, який так і почала: « Веснонько моя, дозволь мені усміхатися. Дозволь перечепитися об щастя і впасти в нього. Цілком…»

 – За що вдячна Богові? Що хотіла б змінити у житті?

– Кажуть: роби те, що велить серце, і Бог радітиме. Найчастіше молитва – це вислуховування того, що Творець говорить нам. Намагаюся говорити з Ним, дослухатися, чути. І вірити.

Що б хотіла змінити? В принципі, ми так і живемо, з бажанням повернути те, що колись робило нас щасливими. Пам’ятається, у дитинстві для щастя достатньо було одного морозива… Та я тепер не прагну повернути роки назад чи змінити щось у тому, що зі мною трапилось. Це все мій досвід, мій вибір, моє тодішнє бачення світу і себе в ньому. Як казав в байці циган: бачили очі, що купували – тепер їжте… Доля дарує нам бажане тоді, коли ми вже навчилися без нього обходитися…

– Скільки років розвиваєш себе у рукоділлі? Що це тобі дає?

– В поетичній творчості виокремлюю якісь потрібні слова і знаходжу для них потрібне місце. В рукоділлі – те ж саме. В‘язати спицями й гачком, вишивати  для мене – це і хобі, і відпочинок, і практична мода. До речі, щодо вибору моделей не дотримуюсь ніяких стандартів. Вибираю інтуїтивно. Коли берусь за якусь річ – не знаю, яким буде кінцевий результат. Так цікавіше.

Найбільше носити люблю сукні – цей атрибут жіночності…Сукня має бути достатньо облягаючою, щоб показати, що ви жінка, і досить вільною, щоб показати, що ви леді, стверджувала Едіт Хед, стиліст, яка руками творила легенду елегантності олівуду. Чим я тільки не займалася … Ніколи не відмовляю собі у задоволенні здивувати себе. Раніше чудувалися, коли освічена людина не вміла грати, співати, малювати, вправно танцювати і навіть писати вірші, знати кілька мов і займатись різними видами рукоділля. Це нормально – жити не однобоко, мати захоплення і уподобання.

– Недавно вирішила піти до тренажерного залу? Які зміни в собі відчуваєш?

– Життя заставило. Раніше, ще в юності  займалася аеробікою, волейболом. Потім з роками відкрила для себе йогу. Але так трапилось, що на даний момент не можу нею повною мірою займатися, тому пішла в тренажерний зал, аби підтримувати форму.

Вважаю, що жінка просто зобов’язана один день або хоч кілька вечорів тижня присвятити собі. Піти в перукарню (половина успіху жіночої привабливості – в зачісці). Жодна полячка не дозволить собі йти на роботу без органічного макіяжу. Але не “переборщувати ” з косметикою.

Крик і лють знищують вроду. Тому намагаюсь наповнюватись позитивними емоціями. Любов, красу, весняний настрій носять в собі, а не з собою…