Тернополянина нервує риторика про героїв

Жертви цієї війни будуть забуті. Як забуті мільйони закатруплених на численних світових і не дуже, громадянських і визвольних війнах, локальних конфліктах, повстаннях та революціях.

Безіменні солдати усіх воєн минулого, від первісних конфліктів до першої світової включно – кожен із них був особистістю із мріями та бажаннями і планами.

І що найбільш прикро – імена жертв забуваються одночасно із їх убивцями.
Вони всі стали просто історією, беземоційними скупими рядками у текстах для окремих студентів.

І як би ми не силувались тримати в пам’яті – все безслідно затреться, а пам’ятники стануть просто шматком бетону та металу, на яких будуть пити свої капучини наступні покоління безтурботних підлітків.

Оцей блакитноокий хлопчина, якого репостять, зауважив, що у нас з ним був день народження в один день.

І він не долетів свій черговий круг навколо сонця на цій дурнуватій планеті, бо потрапив у історичну м’ясорубку.

Я дуже сильно проти глорифікації цих людей, бо роблячи з них героїв, ми забираємо від них їх людське.

Вони не народжені для того, щоб бути убитими. Це не є їх сенсом життя. Вони звичайні люди, які теж хотіли ходити по вулицях, пити каву, спати по обіді і дивитись фінал Ліги чемпіонів. І які взяли на себе гігантський непідйомний тягар.

Мене нервує оця героїчна риторика – він помер, але він герой. Це така дурнувата індульгенція, котру живі роздають мертвим через ніяковість, що вони ще живі.

Шкодуйте їх, а не возвеличуйте.

Мені не потрібні герої. А прості живі люди. Бо мертвий – це вже назавжди. А живий – трошки-трошки.

Володимир ГЕВКО