Хвилювалися через очікування, грілися теплим чаєм, який зварили, тут же на пероні вокзалу, військові. Зустрічаючі знайомилися, ріднилися, запитували: А ви кого зустрічаєте? Сина? І ми теж сина!
– Ми чекаємо сина. Поїхав на схід в травні. Дзвонив щодня. Ми дуже раді, що він приїжджає.
– Ми чекаємо теж сина. Обрав собі таку дорогу – військового. Думали, просто закінчить військову академію і буде вдома. Ні, пішов на війну. І тепер ми з татом його чекаємо. Двоє. Ще поки холостяк.
– Та що сказати? Раді ми. Дуже раді. Он діти бігають. Цілий тиждень запитували: А то нині вже той день, коли тато приїде?
– Як ще в Тернополі? Щось сталося? Чому стоїте? Чому не їдете далі?
Батьки й діти померзли. Спочатку зустріч анонсували на 13 годину, потім її перенесли на 14, потім на 15. Всі почали нервуватися.
– Ну невже не можна було їх зустріти в Тернополі? Там і вокзал є, і погрітись і сісти можна. Подивіться на дітей – та вони вже сині від того холоду. А он те у возику!
– Ми не могли зустрічати в Тернополі, – пояснив т.в.о заступника командира бригади з морально-психологічного забезпечення, майор Андрій Бойко. – Військові везуть із собою техніку зі сходу. Тут її будуть розвантажувати. Тому їдуть в Березовицю. Ті, хто з Тернопільської області вже нині буде з рідними на вечері, а хто здалеку – то буде кілька днів тут розвантажувати техніку.
В 14:40 приїхали представники влади. Коли люди кинулись до них з наріканнями на організацію зустрічі, голова ОДА Степан Барна здивувався:
– А вам хіба не повідомили, що зустріч на 15?
– Ні, – відповіли батьки – нам сказали на 13!
– Що ви брешете? – сказала одна з матерів. – Хіба люди не знають, яка у вас посада? Тож ви тут грієтеся за спинами наших синів, які там мерзнуть щодня отак на фронті. Могли б уже подзвонити куди треба і знайшли б той локомотив!
Нарешті голова ОДА зробив кілька дзвінків і невдовзі повідомили, що потяг вирушив з Тернополя й скоро буде в Березовиці.
Урочисту програму скоротили. Не було довгих промов від представників влади. Та й після того «незручного моменту» із запізненням поїзда, всі слова були б недоречними. Лише заспівали колядники з музичного училища, нагородили військових грамотами й нагрудними знаками за відважність, а далі заграв оркестр, вручили квіти й коровай. Все відбувалося дуже швидко. І тільки діти не розуміли, чому їх досі не пускають обійняти тата.
Нарешті ведуча запросила зустрічаючих привітати рідних і всі кинулися обійматися, цілуватися, плакати від радості.
– Я стежив за тим, щоб усі були нагодовані і всім забезпечені, – розповідає Капітан Микола Мінтенко обіймаючи кохану. – Моя дружина – зв’язкова. Я був проти, щоб вона йшла на війну, бо то не жіноча справа. Але вона так захотіла, щоб бути разом.
– Просто немає слів, щоб передати всі відчуття, – каже інший військовий, – не годен вам нічого сказати.
– Я була вісім місяців там, – каже старший солдат Катерина Міганова. – Нічого страшного там нема. Варила їсти. Ну а що ще жінки можуть на війні? Хлопці мене називали «мамою». Дуже їх люблю. Через два дні поїду додому в Броди. Я звідти.
А потім ті, кому пощастило, разом з рідними поїхали додому вечеряти. Інші залишилися розвантажувати техніку, яку привезли з собою. Командир сказав, що вони залишатимуться під Тернополем ще кілька днів, а потім теж поїдуть додому.
– Наш син залишається, – сумно зітхає одна з матерів, тулячи до грудей букет білих маргариток. – От залишив мені квіти. Віддав назад. Сказав, що вони тут пропадуть.
Страх смерті в армії ніби легалізований, але такі розмови не популярні, їх стараються уникати. Зазвичай…
За процесуального керівництва Тернопільської обласної прокуратури викрито мешканця Тернопільщини, який ввозив з-за кордону транспортні засоби…
Чи можна «виїхати з мови», чому важливо зберігати внутрішній баланс і як змінилося обличчя тернополян…
Поки багато українських міст уже переглянули тарифи на проїзд, Тернопіль кілька років намагався втримувати їх…
Прокурори Бучацької окружної прокуратури скерували до суду обвинувальний акт стосовно жителя Тернопільського району, обвинуваченого у…
З 8 по 14 червня у Тернопільському обласному центрі служби крові триватиме Тиждень донорства, присвячений…
View Comments
я спитала в одно1 молодо1 ж1нки з Донецька: а тоб1 не жаль тих в1йськових. що зараз сидять в холодних окопах на такому мороз1. що був у Р1здво? Вона мен1 в1дпов1ла: а ми 1х не кликали до себе. А 1м не було жаль мене. коли я п1вроку сид1ла з дитиною та старенькою неходячою бабусею в п1двал1? 1 мен1 1х н1ск1льки не жаль. Це наша земля - 1 нема чого сюди л1зти 1 зач1пати нас. От 1 думай як хочеш. А насправд1 - правда в не1. Хоча в1йськов1 - люди п1днев1льн1. Не розум1ю тих, хто вважае себе добровольцями 1 пол1з кудись. як кажуть захищати Укра1ну. а насправд1 вбивати 1 грабувати мирних жител1в. Подив1ться ви. нак1нець. правд1 в оч1.