Тернопільська журналістка мріє нагодувати бідних людей міста

Сайт ПРО Те вітає Вас з Новим роком. Пропонуємо Вам, шановні читачі, добірку найцікавіших матеріалів

Радіожурналістка Лариса Миргородська перестала звертати увагу на плітки та інтриги. Намагається не говорити про стосунки. Уникає бесід про гроші – вважає, що від цього їх не побільшає. Про політику не дискутує, бо для неї — це однаково, що переливати з пустого в порожнє.  ЇЇ сенс – у моральному прогресі. Але про власний стиль життя,  мрії і поетичну збірку «В оркестрі дня»  – розповісти погодилася.

– Чому, на вашу думку, українці не живуть так добре, як за кордоном? Справа лише в економіці?  

– Справа не лише в економіці. Ідучи на ринок, вже готова до того, що там, привітно усміхаючись, мене обважать, «підсунуть» зіпсуті фрукти, овочі… Коротко кажучи, у верхах ми маємо яскравих представників нашого суспільства. У них просто можливості більші. Отож, щоби в Україні відбулися позитивні зміни, треба кожному почати із себе.

– Коли заробили перші великі гроші?

– Коли вчилася у СПТУ №10 (тепер — Тернопільське вище професійне училище технологій та дизайну), де здобувала професію лаборанта хіміко-бактеріологічного аналізу. Під час літньої практики на Херсонщині в селищі Козачі Лагері Цюрупинського району ми були майже два місяці. Як неповнолітні, працювали по чотири години. Збирали помідори, обліпиху, грушки, яблука, виноград, кавуни. Тоді навіть в передовики потрапила, чого ніяк від себе не сподівалася (усміхається). Хоча й була відмінницею у навчанні і закінчила училище з «червоним дипломом», але от городньо-польові роботи — не моє. Ось тоді заробила 100 радянських карбованців. Половину забрав навчальний заклад, бо так вимагали правила, але і 50, на той час, то були немалі гроші для юної особи.

– Чим доводиться жертвувати, працюючи у журналістиці?

– Хотілося би більше приділяти уваги рідним. Був випадок, коли мій чоловік просив зробити котлети, а я відповіла, що терміново маю дописати статтю в «День». Теорія, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, дієва. Мій чоловік тішиться, коли у вирі журналістських буднів, знаходжу час приготувати щось смачніше, аніж з розряду щоденних страв з гарніром.

– Яка найскладніша ситуація виникала в роботі?

– О, це було, коли підвів комп’ютер і мій матеріал виявився нечищеним. Радіожурналісти знають, що це означає. І ось звучать в ефірі новини, серце прискорено калатає від хвилювання, бо вже читаю підводку до того «бракованого» матеріалу, а начальник технічного цеху радіо Анатолій Попович просто «вихоплює» його з комп’ютера. Слухачі нічого не помітили.

– Що  вам не вдавалося на перших порах роботи на радіо? 

– «Добродій» — так називалася моя перша тематична передача, яку запропонував тодішній  директор обласного радіо Богдан Олексійович Грабовський. Як виявилося, проблема — знайти справжніх добродіїв.

–  Про що мрієте зараз?

– Хочу писати книжки, читаючи котрі, люди ставали би кращими. Дебютна поетична збірка «В оркестрі дня», яку мені дав Бог написати і видати, сподіваюся, такою є, хоча би трішки. Маю кілька нових проектів, але наперед не хочу про це говорити. А ще моя мрія — відкрити кафе, щоб там могли би харчуватися бідні безкоштовно. Але таких грошей в моєї сім’ї немає.

Не робіть дурних людей відомими

– У яких людей берете інтерв’ю? Є якийсь принцип добору?

– Як каже один колега, його диктофон не хоче писати, коли інтерв’юер говорить неправду. Намагаюся вибирати не марнословів, а людей справи, які направду люблять свою країну, тих, хто може донести до суспільства щось мудре. Люблю спілкуватися з простими сільськими людьми, в яких мудрості, інтелігентності більше, ніж в декого з трьома вищими освітами.

Згадую бабцю Параскеву Джобу зі Мшанця Зборівського району, яка у вісімдесят почала писати вірші. Тоді, коли ми з нею познайомилися, їй вже було 88. І це не були примітивні віршування, а досконала сатирична поезія з виваженими думками.

От, до прикладу, відомий майстер з рогозоплетіння із села Млинівці Кременецького району Василь Казновецький. Усі знають цього колоритного чоловіка у крислатому брилі, як постійного учасника фестивалів народних умільців. Але навряд, чи багатьом відомо про те, що він, коли розпайовували колгоспне майно, взяв на пай … занедбане погруддя Тараса Шевченка. У колгоспі, названому на честь Кобзаря, за довгі роки так і не спромоглися його встановити, а Василь Миколайович подбав про реставрацію і поставив за власні гроші. Поряд купив хату для облаштування музею старожитностей. На відкритті пам’ятника політики зробили собі піар, але їхні обіцянки допомогти коштами облаштувати довколишню територію, так і залишилися обіцянками. На жаль.

А взагалі щодо принципу вибору інтерв’юерів, то дуже влучно сказала, звертаючись до журналістів, головний редактор всеукраїнської газети «День» Лариса Олексіївна Івшина: «Не робіть дурних людей відомими».

– Що дратує в людях? Які риси найбільше цінуєте?

–  Не можу сказати, що когось не люблю. Як кажуть, згадайте, що і ви не ангел. Але не подобається, коли люди лукавлять, поводять себе нахабно. Ціную відвертість, але не безтактність. Дехто ці поняття плутає.

– Зараз змістилися традиційні ролі чоловіка й  дружини. Нині жінка може мати три освіти тощо. Що думаєте про стосунки двох?

– Головне, щоб чоловік любив свою дружину, дітей, дбав про них. А щодо вищої освіти, то це добре, але не обов’язково і вона аж ніяк не додає людині порядності, інтелігентності, як іноді вважають. І ще – на мою думку, чоловік і тільки чоловік має бути головним у сім’ї.

– Що таке любов?

– Скажу словами з першого послання апостола Павла до Коринтян: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!»

Ідеальна пара — це, коли чоловік і жінка щасливі від того, що вони разом.

Маєш маму, маєш чоловіка і не шукай собі подруг

– Скільки років хотіли би прожити?

– До глибокої старості і при доброму здоров’ї та світлому розумі, щоб зробити, як найбільше добра. Цього ж бажаю моїм найдорожчим людям і всім-всім-всім. Але на все — воля Божа.

– Який для вас був найскладніший період в житті?

– Коли пішов із сім’ї батько. Так мені, одинадцятирічній дівчинці здавалося, як батьки розлучилися. Тепер розумію, що найстрашніше сталося тоді, коли тато пішов у засвіти в листопаді 2015-го. А всьому тому, які б не були непорозуміння, потрібно прощати, знаходити час для зустрічей, аби потім не жалкувати, що втрачене щось важливе.

– Як треба жити, щоби бути щасливим?

– Аби бути щасливим, треба, щоб на першому місці у житті завжди був Бог. «Без Бога — ні до порога», — вчила і зараз наголошує моя мама. Коли віддаєш ситуацію у руки Богові, тоді все добре. У цьому переконана з власного досвіду. Людина без Бога не може нічого. Почуваюся щасливою у храмі, в святих місцях, поряд зі свою сім’єю, рідними, друзями, отримую задоволення від творчості, від своєї роботи, бо вона теж творча.

– Ваше життєве кредо.

– «Милосердя — вище справедливості», «Дивися на себе і вистачить з тебе».

– Чи визнаєте свої помилки? 

– Визнаю, бо інакше не можна говорити про духовний прогрес.

– Що ви думали про дружбу колись і що думаєте зараз?

– У 15 я думала, що друзів може бути багато і не вірила своїй вчительці етики, що так не буває. Згодом зрозуміла, що вона цілковито права.  Моя добра знайома якось мені сказала: «Маєш маму, маєш чоловіка і не шукай собі подруг». Напевне, вона знала, про що говорить. Але подруги у мене все ж є.

– Чи вмієте пробачати?

– Раніше дуже ображалася і довго переживала образи. Тепер на все намагаюся дивитися по-філософському і згадую слова папи Іоанна XXIII-го, який говорив, що людина слабка. Зрештою, я теж людина. Більше переживаю, якщо когось можу образити.

– Довіряєте людям?

– Не всім.

 – Ви педантична людина?

–  Я –  творча. Надто вимоглива до себе і до людей, з якими  в нас спільна робота. Напевне, це не добре, але в тому я перфекціоніст. У побуті ж люблю комфорт.  

– Чи вибагливі у виборі одягу?

– Головне пам’ятати, що «зустрічають за одягом».

Шукала цукерки по всій квартирі, мов алкоголік пляшку

– Які маєте вподобання у їжі?

– Я за здорове харчування. Але ще півтора року тому без міри їла шоколад і шоколадні цукерки. Чоловік навіть ховав їх від мене і видавав «норму», бо могла з’їсти навіть кілограм одразу. Ні, він не шкодував їх для мене, а просто дбав про моє здоров’я. Але я шукала схованку з цукерками по всій квартирі, мов алкоголік пляшку (усміхається). Намагаюся не вживати майонезів, кетчупів і всіх тих смаколиків, що пропонує сучасна харчова промисловість. Найкраще — сільські продукти з ринку, городина з присадибної ділянки. Це, як кажуть лікарі, безпечніше для здоров’я.

– Що робите, коли маєте поганий настрій?

– Ходжу по магазинах. Але це не означає, що обов’язково щось куплю.

Довідка: Лариса Миргородська народилася і виросла в Тернополі. Фах журналіста здобула у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Перед тим — закінчила Тернопільський приладобудівний інститут ім. Івана Пулюя (Тепер — Тернопільський національний університет ім. І. Пулюя). Спеціальність інженера-механіка згодилася тільки для підготовки журналістських матеріалів Допомагають в журналістиці й попередні професії — лаборанта хіміко-бактеріологічного аналізу і мікробіолога. Нині — на посаді заступника завідуючого відділом ТВО радіопрограм філії Національної телекомпанії України «Тернопільська регіональна дирекція». Співпрацює зі щоденною всеукраїнською газетою «День». У 2016-му, як поетеса дебютувала збіркою «В оркестрі дня». Пісню на слова Лариси Миргородської  «Незнайомка в капелюшку» написали:  композитор і виконавець Василь Дунець, Ігор Бойчак з Теребовлі, Юрій Левандовський з Кременця.