Про зрадників і героїв

Найбільші зрадники у країні – це люди з негативним мисленням. Це ті, які лише критикують замість того, щоб хоч якось долучитися до спільної справи. Не треба багато розуму, щоб побачити очевидні недоліки в нашому суспільстві, політичній,  фінансовій ситуації чи кризи моралі. Але варто людині хоча б якось себе зайняти важливою справою, в неї відкриються очі. Вона буде бачити все в зовсім іншому світлі.

Наша біда не в Януковичах і не в Порошенках, а в тих, хто вічно бурчить. Наші солдати на війні, в окопах уміють радіти! Волонтери плетуть маскувальні сітки чи ліплять пироги і все одно жартують.  А ті, що сидять перед телевізором – вічно всім не задоволені. Це психічна і духовна хвороба, яку треба лікувати.

Будь-яка егоїстична людина у свою міру підла та підступна. Для того, щоб годувати свою гординю, потрібно принижувати інших, возвеличуватися за чужий рахунок. Звичайно, час від часу такі особи трапляються кожному, й мені теж. Але мені це не цікаво. Я не люблю, коли мене втягують у такі маніпуляції. Все ж, коли потрапляю в такі моменти, намагаюся за будь-яку ціну закрити конфлікт, бо я священик. Не можу ні скандалити, ні займатися рукоприкладством. Все що нам потрібно – це лише любов.

Мені здається, справжній подвиг – це не настільки кінцева мета, як процес. Чимало людей вважаються героями лише за якийсь один достойний вчинок. Древніх святих часто називають «подвижниками». Вони подвизалися все життя, і цим заслужили Небесну нагороду. Це не було одне велике діло, яке зробив і забув, але була впевнена робота над собою, важка, скрупульозна, болюча та невдячна. Ось чим може бути подвиг. Відмовився від себе – це вже великий подвиг.

Сьогодні героями і подвижниками є наші воїни, які щодня і щогодини відмовляються від себе, заради добра інших людей, часто навіть їм зовсім незнайомим. На інтуїтивному рівні мені часто здається, що всі ті хто гинуть на війні, на полі бою, щиро воюючи за Україну – вони стають святими.  Я часто про це кажу, бо мав певний досвід знайомства з родинами цих героїв. Сам ніяких подвигів не робив, і навряд чи зроблю. Максимум на що я здатний – ставати рано вранці на службу. Іноді це неймовірний подвиг. Особливо зимою, коли дуже темно і дуже холодно. А в ліжечку дуже тепло і зручно.

До гробу всі наші перемоги доволі умовні. Лише добрий кінець цього життя можна назвати справжньою перемого. Найбільша перемога – це перемога над самим собою, своїми пристрастями, лихими звичками і пороками. Все ж, чимало маленьких перемог, які ми робимо над собою щодня, також можна назвати таким словом. Людині потрібно, щоб її заохочували добрим словом.

Євген ЗАПЛЕТНЮК, протоієрей, кандидат богословських наук