У Тернополі не всі депутати хочуть працювати

На Тернопільщині минулого тижня здійнявся хай серед депутатів. А все через результати дослідження руху «Чесно» та роботу активістів тернопільського «Автомайдану» в проекті «Хрунь Тернопільський». Обидві структури намагаються дослідити, чи дотримуються наші слуги народу Закону України «Про статус депутатів місцевих рад». Після того, як перші підсумки для депутатів виявились невтішними, ті стали робити заяви на кшталт: «А які до нас можуть бути претензії, якщо нам за депутатство не платять?» – пише  Тижневик “Номер один”

Свого часу теж, щоправда безуспішно, спробував себе в політиці. Зарікався, більше в політика не бавитись, натомість понад 10 років у ЗМІ висвітлював місцевий політикум. Думаю, що трішки розбираюся в цьому, а тому для мене дивно чути висловлювання окремих представників депутатського корпусу, які, мовляв, вимагають ледь не грошову винагороду за виконання ними своїх депутатських обов’язків у радах місцевого рівня. Скажімо, обласний депутат з націоналістичної політсили заявив: «Депутат нікому нічого не винен. Вимагають від людини роботи, за яку не платять. Коли людина стає депутатом, вона мусить мати якісь фінансові можливості для своєї роботи». Щось побідне мовив голова однієї з новомодних фракцій у міській раді: «Мовляв, я не зобов’язаний ходити на сесії чи депутатські комісії, в мене робота і там маю багато справ».

Непублічно про подібні речі говорять ледь не 90 відсотків депутатів місцевих рад. Не секрет, що більшість з них ідуть у раду того чи іншого рівня якщо не з метою збагачення, то з метою отримання відповідного статусу, щоб вирішувати власні питання. Вони часто не знають або не хочуть знати, що за  Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” депутат зобов’язаний брати участь у роботі сесій ради, засіданнях постійної та інших комісій ради, до складу яких його обрано. А ще кожен депутат має визначатися щодо тих чи інших питань, а не ховати голову в пісок, утримуючись від голосування або виходячи з залу засідань, тим самим не беручи участі у прийнятті рішень. За кожним підготовленим проектом стоїть людська доля і така страусина позиція ставить тернополян на роздоріжжя: або вони змушені йти до уповноважених осіб і «вирішувати» своє питання, або  подають позов до суду і зазвичай його програють. А все тому, що відсутність будь-якого рішення сесії або ж воно негативне, але без вмотивованої відмови, позбавляє особу можливості подати скаргу до суду, бо неможливо оскаржити те, в чому тобі не відмовили, а просто не проголосували. І ти знову ходиш на поклон до тих же слуг народу, але тоді «такса» значно більша.

Але не тільки у стінах міської ради депутат має виконувати свої обов’язки. Згідно із ще одним пунктом закону про місцеве самоврядування, депутат зобов’язаний визначити й оприлюднити дні, години та місце прийому виборців і вести регулярний (не рідше одного разу на місяць) прийом громадян та розглядати пропозиції, звернення, заяви і скарги членів територіальної громади, вживати заходів щодо забезпечення їх оперативного вирішення. Як виявилось, обласна рада має інформацію про громадські приймальні лише третини депутатів – 23-ох із 64-ох. Що вже говорити про простих людей, якщо у стінах «білого» дому не знають народних обранців?

З цього приводу задає логічне запитання координатор регіональної мережі руху «Чесно» Ірина Федорів: «Якщо за рік депутати не вирішили простого питання з громадською приймальнею за наявності комунального ресурсу, яким чином вони збираються вирішувати більш серйозні питання, котрі вимагають, наприклад, залучення інвестицій?» Скажу більше, якщо після року роботи депутати не спромоглися привести свою діяльність до норм закону, то гріш їм ціна.

Вас, шановні депутати, ніхто за руку в депутатство не тягнув. Якщо воно для Вас такий великий тягар, то не питання. Беремо ручку і папір, пишемо заяву на складання повноважень, заносимо до приймальні або особисто до секретаря ради і Ви вільні та більше не обтяжені клопотами своїх виборців. Можливо, Ваші наступники будуть депутатами у прямому змісті цього слова, а не говоритимуть, чому я маю щось робити, якщо мені за це не платять.

Віталій Попович, головний редактор «Номер один»