Ходив вночі красти силос для худоби або все має відбуватися вчасно

В глибокому дитинстві 90-х я ходив вночі красти силос для худоби з колгоспних силосних ям.

Це була ціла атракція, івент і adventure водночас. Силос був спресований бульдозером і тре було стояти перед високою стіною пресованої ферментованої кукурудзи з кислим запахом і смикати по шматочку. Ніч, надворі -30, а силос теплий і можна було гріти руки.

Важкенні мішки на санках тяглись додому. Втома заставляла робити короткі перепочинки і у тих паузах була одна особливість. Дуже важливо було точно відчувати час зупинки, бо санки примерзали до дороги і потім тре було докладати неймовірних зусиль, щоб відірвати їх і тягти далі. Схожу ситуацію описував Джек Лондон у своєму творі (здається “Клич предків” чи “Смок Белью”, вже не пригадую), де собака на спір мала потягти сани з вантажем, котрі примерзли.

Це я до чого.

У житті дуже важливий таймінг. Все має відбуватись вчасно, бо інакше воно не припасовується до часового і ситуаційного контексту і створюється відчуття кострубатості.

Невчасно сказана фраза чи отримане бажане, коли вже не дуже і тре – нівелюють радість життя.

І в цьому ні разу не допоможуть годинники чи календарі. Це якесь таке внутрішнє чуття часу, вроджене чи набуте, розвинуте численними фейлами і прорахунками.

Щодня ми мусимо встигати вгадувати та перерізати дротики (синій чи червоний?!) наших життєвих мікро-бомб, без таймера пекти в духовці нашої життєвої стратегії щоденні рішення, від дрібних поточних до стратегічно важливих.

…*принюхується…
здається, щось горить…

Володимир ГЕВКО