Тернополянка у «місті гангстерів» виготовляє намисто з віршами

Тернополянка Роксолана Прокопів навіть не мріяла, що виготовлятиме намисто. Не думала про те, чи хтось цінуватиме, чи сподобаються такі вироби іншим. Далеко від дому їй потрібна була пожива для душі. Віднайшла її у намисті.  Роксолана закінчила юридичний факультет ТНЕУ, відтак певний час пропрацювала юристом.  Далі вийшла заміж і виїхала до далекої Америки.

– Я завжди захоплювалася людьми, котрі творять красу власними руками та власним розумом, особливо, якщо це ототожнюється з Україною. – розповідає Роксолана. – Але не могла б подумати, що сама буду щось подібне виготовляти. Я просто хотіла сплести намисто для себе і показати своїй дитині, як поєднуються маленькі намистинки. І ще – серце завжди повертає додому. Можливо, я просто відчула, що цією справою буду ближчою до свого краю і зумію навчити дитину цінувати, шанувати та любити Україну, так як люблю її я.

– Таке враження, що в твоїх роботах закладено усі символи, рідні нашому духу…

– Так і є. У кожному намисті у мене думка про Україну. Це калина, горобина, мальви, барвінок, а ще – це мої Карпати, річки, поля, полонини, небо, лани і це можна описувати безкінечно…

– Де береш матеріали, ідеї?

– Матеріали закуповую усюди. Куди іду, куди їду – завжди бачу щось, що пасуватиме до намиста. В більшості – це натуральний камінь, але у мене він завжди поєднується із керамікою, деревом, склом, металом. Усе, що можна нанизати на разочку – мені підходить, а уже потім уява малює цілісну картину, якою вона повинна бути.

– Чи багато тобі читали в дитинстві українських книжок?  Що читаєш своїй дитині?

– Я дуже люблю поезію, а в дитинстві завжди читала Тараса Шевченка.  Пригадую, вивчила напам’ять усю його Катерину. Тому, мабуть, саме поезія переплелась із тим, що я роблю. Чи не першою нашою «серйозною» книжкою був «Дитячий Кобзар» із неймовірними ілюстраціями Марини Михайлошиної. Те, як я описую намисто, певно, і є його унікальність. Маю на увазі, що до кожного намиста в мене підібрані віршовані рядки. Часом це творчість відомих митців або народна творчість, але нерідко і сама римую. Кожна прикраса особлива і має свою історію, яка вписана у вірші. Коли щось твориш руками чи пишеш, то це ніби малюєш фарбами душі. Саме вірш відкриває той настрій, з яким плету намисто. І це не лише вірші, а й пісні і легенди. Інколи, як плету, римовані слова ніби від серця приходять. Моя намистина – це моя і твоя Україна. Ці рядки якось самі пролунали в голові, коли взяла першу намистинку.

– Народження донечки спонукало шукати цей творчий прибуток? Вона надихає чи, навпаки, трошки заважає?

– Дитина – це велика радість і натхнення. Вона залюбки зі мною плете свої намистечка, звичайно, дитячі, але барвисті, кольорові і теплі. Потім дарує їх своїм подружкам. Я щаслива, що у цій справі ми з нею поруч.

– Де легше знайти клієнта – у нас, чи там? Чому?

– Я не шукаю клієнтів. Не вмію. Ця справа – не бізнес, не мета заробітку. Для мене – ніби певний політ душі додому. А люди усе відчувають. Каміння вбирає у себе емоції, тому свої намиста наповнюю лише чистими думками, надіями і великою любов’ю. Просто роблю те, що підказує мені серце.

– Роксолано, ти видаєшся романтичною людиною… Про що мріла до переїзду?

– Мої мрії життя не поміняло. Мрію тепер про те ж, що мріяла колись. А це, в першу чергу,  впевнено і неспішно іти по життю з коханою людиною, ростити дітей у любові і гармонії, а ще – трішки відкрити для себе світ. Тому із мріями у нас усе склалось.

– Чому виїхали закордон?

– Ми виграли «зелену карту». З’явилася можливість побачити світ. Моє рішення виїзду більше базувалось на бажанні чоловіка. Для мене було нелегко покинути усе і розпочати абсолютно нове життя із чистої сторінки, розпочати там, де нікого і нічого не знаєш, де нікого і нічого не маєш… Допомогла мені безперечна впевненість коханій у людині. Нам не було на кого сподіватись, окрім тільки, як на самих себе. Ми стали дуже сильною опорою один одному. А ще доля нас завжди зводила з хорошими людьми. Вони допомагали порадами.

– Чи часто ходите до церкви?

– Намагаємося відвідувати церкву кожного разу, як тільки є можливість, але, на жаль, це буває не так часто, як би хотілось у зв’язку із роботою. Саме там українці, як велика родина.

– Чи легше, на твою думку, розпочати нову справу закордоном? Від чого це залежить?

– Нема значення, де ти займаєшся улюбленою справою, якщо цим живеш, дихаєш. Якщо у тій чи іншій справі бачиш власний шлях, то це, мабуть, найважливіше. Завжди потрібно слухати серце – йому видніше за очі і ясніше за розум. І де б не проживав, завжди потрібно пам’ятати, що ти син чи донька тієї країни, куди повертає твоє серце.

– Як влаштовуєш своє дозвілля? Чи виготовлення прикрас і є тим приємним дозвіллям?

– Ми навчились не гаяти часу і брати від життя максимум. Вихідних у нас небагато, тому коли випадає нагода, ми кудись ідемо чи їдемо. А для намиста мені потрібен спокій. Найчастіше плету уночі, коли усі справи завершено, робота виконана і приходить мій час – час на політ душі.

– Чи хтось допомагає у побуті?

– Ми з чоловіком завжди допомагаємо один одному, усі труднощі долаємо разом. З такою підтримкою мені легко.

– Коли плануєте приїжджати до України знову?

– Ми намагаємось приїздити додому хоча б раз на рік. Це якась неймовірна потреба вдихнути повітря для життя, отримати силу від землі. Маю велику надію, що у новому році ми знову полетимо до України не лише в думках.

Наталя ВОЛОТОВСЬКА