«Українцям легше помирати за ідею, ніж порозумітися між собою», – Степан Процюк

Все розпочалося із побутового епізоду. Я здавав до хімчистки куртку, але склалася така ситуація, що хімчистка не могла суттєво допомогти.

– Що ж робити з курткою?
– Що хочете, то й робіть! – випалила приймальниця.

Моє лице , здається, потемніло від люті. Сам себе побоююся у такі хвилини.

Зрештою, якось ми викрутилися, досягнувши компромісу. Але я подумав, що із, наприклад, чиновником високого рангу був би більш терплячим. Жаль – іноді найперше таким чиновникам слід всипати ременем за їхню пиху! (перестає відчувати, що люблять посаду, а не його).

А далі пішли роздуми… Настільки глибоко ми, українці, травмовані закоріненою у століття, зраненою другосортністю… Навіть між «людьми з наших організацій» ( моя болісно-іронічна цитата із роману «Інфекція») нема порозуміння. Навіть інтелектуали не надто в душі поважають одне одного. Вже не кажу про більшість «дорогих колег», допустимо у вузах.

Ми надто підозріливі, занадто хворобливо-егоцентричні, задуже фанатично плекаємо власні уявлення про українське життя. А потім шамкаємо на могилах наших великих, як же ми їх віддано любили (даруйте сарказм)…

Згадую митрополита Шептицького. Згадую історію багатолітніх тортур зв’язкової Романа Шухевича Галини Дидик (та й чи її одної?). Згадую безліч персональних історій національного героїзму.

Здається, що українцям легше помирати за ідею, ніж порозумітися між собою. У безконечних дріб’язкових чварах( де відбиті наші, часто дрібні душі – нас усіх, майже без винятків) можемо згубити Україну.

Мені хочеться закрити лице від палючого сорому за наше опереткове гетьманство, нашу обмеженість і нерозуміння власної літератури, наше дрібне лакейство перед чиновниками замість рівних людських стосунків, наше пліткарство і заздрість, єлейність і приховану ненависть… Хто заперечить, що це не так?

Тільки не кажіть, що я не люблю України.