У якому образі ми перебуваємо: мухи чи бджоли?

Згадав висловлювання відомого українського письменника, кінорежисера Олександра Довженка про те, що кожен по-різному дивиться на калюжу: один бачить у ній болото, інший споглядає у воді відблиск сонця, неба.

Тобто все залежить від того, як, а точніше – якими очима ми дивимося на світ, на людей, тварин, дерева, квіти, на природу взагалі. Яким є наш погляд: чи він (можливо, це звучить парадоксально) вміє бачити, дивуватися, вдивлятися у красу, захоплюватися, милуватися і водночас, не забруднюючи, не оскверняючи її.

Про що йдеться конкретно, – запитаєте ви. У цій думці дві ось такі тези. По-перше, керуючись «логікою калюжі», пересічні люди завжди намагаються побачити у тому, що їм не імпонує, скажемо простіше – не подобається, щось недобре, несимпатичне, навіть огидне. Звичайно, ці проблеми радше відносяться до сфери естетики, з тонкощами якої не кожен з нас може бути обізнаним. Інакше кажучи, є люди, які, дивлячись на якісь речі, явища, зрештою, на своїх ближніх, бачать їх по-своєму.

Цікавою у цьому плані є розповідь про двох мандрівників, які ішли лісом і, сівши відпочити, побачили гарне, одягнене у жовте листя дерево. Один із них, милуючись його вбранням, схвильовано вигукнув: „Дякую Тобі, Господи, за створену красу!” На що другий стримано промовив: «З цього дерева будуть непогані дошки для моєї будови». До речі, видатний російський письменник Лев Толстой, який умів дуже тонко сприймати красу природи, коли побачив росяну краплину на розквітлій яблуні, розплакався.

У контексті цих міркувань дуже важливим у моральному плані є наш погляд на інших людей. Як ми дивимося на них, що бачимо, як оцінюємо. На жаль, дуже часто буває так, що, характеризуючи ту чи іншу людину, одні бачать у ній лише негативне, інші, зокрема духовно досконалі особистості, навіть у зіпсованій людині уміють побачити „відблиск неба”, тобто щось добре.

Повчальний у цьому плані є фрагмент із однієї притчі про те, що муха в основному не сідає на квітку чи на щось гарне, пахуче, а на якісь нечистоти, гнилизну. Бджола ж навпаки – завжди сідає на квіти, збираючи з них цілющий, запашний нектар. Те ж саме відбувається і з людьми, тож, перед тим, як говорити про когось щось недобре, подумаймо, в якому образі ми перебуваємо: мухи чи бджоли?

На цю тему дуже цікаво і повчально роздумує Никодим Святогорець. Він говорить, що коли ми, дивлячись на людину, суворо судимо про її недобрі вчинки, то повинні знати, що якийсь корінець цієї ж недоброти є і в нашому серці. „Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з скарбу лихо виносить”, – повчає св. апостол і євангелист Матей. Навпаки, чисте й безпристрасне око на діла інших дивиться внутрішнім зором, сповненим Божою мудрістю. Дуже вдало з цього приводу сказано у книзі пророка Авакума: „Очі твої занадто чисті, щоб на зло глядіти. (Ав. 1,13).

У житті кожного з нас, очевидно, бувають хвилини, коли ми, будучи заклопотаними житейською суєтою, не помічаємо біля себе дорогих і близьких нам людей – батьків, дружин, чоловіків, дітей, братів, сестер, сусідів, просто ближніх. Не бачимо їх добрих якостей, вчинків, усього того, що вони, можливо, зробили для нас. На жаль, часто трапляється так, що лише після їх смерті, наші очі немовби відкриваються і ми усвідомлюємо, якими й справді дорогими були для нас ці люди, як багато добра нам зробили.

Пригадуються дві покаяльні розповіді сина померлої матері і чоловіка, дружина якого теж відійшла у вічність. Перший стояв на колінах біля матусиної труни і, ридаючи, визнавав свою синівську сліпоту. Що він, будучи поруч з мамою, не бачив її доброти, лагідності, турботи про нього. Він не помічав її спрацьованих рук, не бачив згорьованого обличчя. І, що найголовніше – ніколи не сказав матусі доброго, вдячного слова. Це ж оті руки прали мені сорочки, акуратно випрасовували їх, варили, пекли, ніжили мене, а я не помічав цього, не цінував, не дякував. Навпаки, був черствим, озлобленим, нестриманим. Чоловік, ведучи посмертний діалог з дружиною, тільки тепер помітив її жіночу красу, згадав про її ніжність, терпеливість, працьовитість. Прости мені, люба дружино, – заливався сльозами запізнілого каяття і розпачі нещасний чоловік.

Наше життя – це ті короткі миттєвості, які маємо використати сповна. Не ризикуймо, дивлячись на маленьку чорну крапку, не помітити великий білий аркуш. Для того, щоби побачити і відкрити щось справді цінне, треба хотіти його бачити. І, звісно, відкрити. Не чекайте до завтра, щоб сказати дорогим вам людям добре, подячне слово. Не думайте: моя мама, мій син моя дружина вже знають про це. Скажіть про ці речі ви. І неодмінно – сьогодні!

о. Орест ГЛУБІШ