Змушує плакати й сміятися: тернопільська прем’єра «Молочайник» зворушує серця

Двір. Мамин город. Хата.

У кімнаті різні покоління жінок. Одні – часто поглядають на себе в дзеркало. Другі – контролють перших і дорікають за побутове недбальство.

– Ніщо так не заземлює людину, як свій город.

Ця фраза звучить драматично від людей, які перебувають в окупації. Тим більше, що за хвірткою ворожий блокпост.

Події вистави тернопільського драмтеатру “Молочайник” розгортаються у селі Кавунівка на Херсонщині. Тут горизонтальні зв’язки серед людей вирішують більше, аніж страх.

Коли гучний стукіт в двері пронизує увесь простір кімнати, де перебувають люди. Подумали, що це тітка Валя. А це кличуть на розмову дівчину Олесю, яка знімає відео для телеграм. Її читають 200 тисяч користувачів. Фраза “кличуть на розмову” нависає над родиною, як сокира…

Крізь спогади про молочай, який і у 33 році, і у 47-му врятував від голоду, проривається фраза про те, як виростити Молочайника з молочаю.

– Пора кликати, – каже найстаріша з жінок. – Місяць росте. Те, що треба…

І раптом – окупантам хтось покрав автомати.

У селі паніка, бо ночами ходить якийсь монстр Молочайник і лапами душить ворогів.
Окрім добірної лайки, кумедних ситуацій, життя на сцені, сміху глядачів, є сльози. Багато сліз.

Адже як це – цей тапчан, хату нашу і нас можуть забрати, бо тут нічого нашого вже нема…

Як це – їдьмо звідси, бо все можна купити, крім життя і здоров’я.

Як це – триматися щосили за хату, коли постріли все ближче і ближче?

Трагікомедія «Молочайник» по-справжньому потрясла. Післясмак уже другий тиждень. Браво. Виходиш з театру і ловиш себе на думці: життя людства – це і є трагікомедія.

Наталія ЛАЗУКА