Коли квартиру зруйнував снаряд, оплачував комунальні, щоб заспокоїтись

Микола Литовченко дивом вцілів, коли його квартиру у Нікополі Дніпропетровської області зруйнував російський снаряд. Після прильоту чоловік не міг спати. Перед тим пів року жив у підвалі. І вже аж коли залишився і без дому, і без підвалу, врешті переїхав до Тернополя.

– Це сталося 8-го серпня, снаряд прилетів о 1.02 годині, – розповідає Микола Євгенович. – На кухні зі стіни злетів китайський годинник, що на батарейках. То батарейки вискочили на 1.03 годині.

У Нікополі 59-річний Микола Литовченко мешкав у двокімнатній квартирі одноповерхового будинку.

– Уночі було спекотно, – продовжує. – Вікно відчинене. Почув перший приліт неподалік. Зрозумів, що б’ють по старій частині міста. Усвідомив, що зараз буде другий приліт. Десь через три секунди пішов вихід, я тільки схопив телефон і з дивану – під комод. Зразу приліт. Страху не було. За три секунди не вспіваєш злякатися. Снаряд пішов під фундамент. Побачив лише спалах. Почув вибух і стіна обвалилася. Врятувало мене те, що піді мною був підвал.

Микола Євгенович одразу увімкнув ліхтарик телефону. Та нічого не бачив.

– Усе біле,  як молоко, – каже. – Я боявся, щоб не виникла пожежа. Пробував вийти на веранду. Не зміг. Потім зрозумів, що веранда склалася, як паперовий будинок. Навколо було дуже багато скла. Якби я залишився на дивані, мене б засипало склом. Диван весь у склі. Я ж ковдрою не накривався, бо спекотно.

Микола Литовченко каже, що 2-3 хвилини переживав шок.

– Дивлюся, п’ятиметрова товста зовнішня стіна лежить всередині кімнати. Один диван згорнуло, другий засипало. Стінку, усі меблі поклало і засипало. Залишилися те, що на мені – шорти і туфлі. Решта усе засипало. Снаряд прилетів десь за три-чотири метри від мене.

Коли зателефонував сусід і спитав, як Микола Євгенович себе почуває, він відповів: «Та нормально».

– Кажу йому: «Давай до ранку вже досидимо. Тому що куди я зараз піду? Ну куди?», – пригадує. – Стан у мене був незрозумілий. Мабуть, через шок.

У Нікополі працюють волонтери. Щоразу їдуть туди, де стався вибух.

– Артем, друг моїх дітей, виявилося, працює у цій організації, – пригадує пан Микола. – А я навіть не знав. Він зайшов у двір. Посвітив у розбите вікно. Я виглядаю, а він каже: «Дядя, Коля, ви б себе бачили. Пам’ятаєте, радянський мультик про домового Кузю?». А я ще не стрижений був. Весь білий. Каже: «Давайте, вилазьте». А я не можу вийти. Він: «Давайте через стіну, а я біжу далі дивитися, бо в стару частину міста було чотири прильоти». Я поліз і ледь не потрапив до ями, куди пішов снаряд, у цю вирву. Навіть зразу не зрозумів, а потім до мене дійшло, що у підвал лечу. Тоді якось зачепився за дошку і виповз.

Волонтер Артем запросив Миколу Євгеновича до свого помешкання.

– Я покупався під душем, – пригадує Микола Євгенович. – Побачив, що в мене руки трусяться. І я нічого не міг зробити. Він налив мені самогону. Поставив маленький келишок. Кажу: «Артем, не знущайся. Дай склянку». Випив десь 250 чи 300 грамів горілки. Артем каже: «Ти спи, а я завтра йду на працю». Він пішов, а я не спав. Якраз зарплату скинули на карту. Оплатив за комунальні послуги через Приват24.

– Ви усвідомлювали тоді, що квартири уже немає?

– Так, але комунальні мають бути оплачені. В будь-якому випадку. Я ж користувався послугами. Оплатив за комунальні і трошки заспокоївся.

– За скільки часу після прильоту ви платили за комунальні?

– Через дві години після прильоту.  Оплатив усі рахунки за газ, доставку газу, електроенергію, воду, сміття.

Микола Литовченко так і не заснув до ранку. О 6-й пішов на свій двір подивитися, що там і як.

– У нас і виноград був, і гліцинія цвіла, – розповідає. – Нічого не стало. Як після ядерної війни.  Все було завалене. То ми трохи прибрали. Потім приїхали комунальники. Також хлопці з роботи помогли розгрібати, шукали мої речі.

Від веранди лишився лише фундамент. Там стояли мої улюблені босоніжки, які носив третій рік. Казав: «Хлопці, обережно, там мої босоніжки». Вони сміялися. Знайшли. Я помив їх, поставив сушити. Витягнув усі свої футболки. Лише одну симпатичну зелену футболку не знайшов. Дуже шкода, купили її в Тернополі. Нові тапочки, шорти, футболку і продукти мені зразу привезли волонтери і знайомі. Казав: «Навіщо? В мене кухня ціла. Вермішель, цукор є. Може комусь більше потрібно».

– Я від сусіда кидав переноску і прав усе, що дістали, в пральній машині, – продовжує. – Три ночі ночував в Артема. А потім ночував у сусідів з першої квартири, які поїхали до Німеччини.

До слова, про Артема. Буквально вчора, 10-го листопада Артем тільки від’їхав від дому і біля його двору упав снаряд. Хату посікло. Машину пошкодило.

Ми з жінкою жили у Нікополі 37 років. Отак прожити стільки років, надбати, купувати, на все потихеньку стягуватися, а потім раз – і все завалено. І я ж нікуди його не заберу. Але те, що там лишилося, життя не вартує.

Всі, з ким спілкувався, говорять: «Головне, що лишився живим». Казали мені: «Миколо Євгеновичу, біля вас в той час був янгол-охоронець». Я повірив. Не розумію, як. Снаряд прилетів за три-чотири метри в сторону. Тут все летить зі стіни, склалася веранда, скло вилетіло. А я під комодом з ДСП поруч.  Комод не розсипався, але розхитався. А над комодом плазма висить. Хоч би тобі що. Я внизу, а плазма зверху.  Я під глуху стіну впав.

Надворі також собака був. Бік йому обдерло, ребра поламало. Контузило. Сидів і нічого не розумів. Біля собаки взагалі приліт поряд, бо я хоч за стіною. То купив йому ліків, щоб змащувати бік, рідкого корму придбав. За тиждень вже гавкав. Сусід доглядає за ним. Сарай відкрили, щоб жив там. Трошечки грошей підкидую сусідові, щоб годував собаку.

“Шість місяців жив у підвалі, як щур”

Після пережитого Микола Литовченко вже не міг спати.

– На дві-три години засинав, – каже. – А потім починалося бух або бах. Я і до цього погано спав. Пів року жив у підвалі. Із серпня до січня. Дружина переживала. Вона вже була в Тернополі. Питала щоразу: «Ти де, в підвалі?». Відповідав, що так. Тоді вона була спокійна. О п’ятій ранку вилазив з підвалу. Писав повідомлення: «У нас все добре». Тому що зі мною була ще одна собачка Луна. Брав із собою їжу і гнав на роботу. Так кожного дня. Новий рік зустрічав у підвалі. А потім сказав: «Не хочу більше в підвалі жити. Втомився. Або я там зігнию, або мене вб’ють». Пів року ночув у підвалі, як той щур. Це дуже важко.

Микола Литовченко – електрослюсар з ремонту високовольтних приладів. Працював на Нікопольському заводі феросплавів 38 років. Саме через роботу залишався у Нікополі, хоча дружина і діти вже були у Тернополі. Та 17-го серпня, врешті, теж переїхав до Тернополя. А з 1-го листопада завод у Нікополі тимчасово припинив роботу.

– Завод – один із найбільших у Європі, – каже. – Там 16 печей. Я обслуговував електродвигуни з напругою 6 тисяч вольт. Майстер воює. Я, як бригадир, вже півтора року виконував обов’язки за нього. Та й жінка в мене інвалід по зору. Що в неї тієї пенсії? А жити якось треба. А я і заробляв трохи, і пенсію отримував, то ще їй гроші висилав. Вони теж мені смаколики різні висилали.

За три місяці життя у Тернополі Микола Литовченко по-іншому сприймає усі труднощі, через які пройшов у Нікополі.

У Нікополі люди сплять під столами

– Я жив, працював там, – говорить. – Ніби так і має бути. Звик до всього. А тепер не розумію, як я там жив. У Нікополі люди сплять під столами.  Або стелять в коридорі, дотримуючись правила двох стін. А буває, думаєш: так уже все набридло, хочеться нормально поспати в ліжку. Але не завжди виходить, особливо коли вибухи.

Обстріли практично кожної доби. Не тільки по Нікополю. Поряд Марганець, Покровська громада. Чуєш, вихід іде і не знаєш, де прилетить. Увечері о 22-й чи 23-й годині оголошують загрозу артобстрілу і вона не закінчується до ранку. Якщо все добре, то триває до 5-6 ранку. А як ні, то і до 9-ї. Було таке, що люди добиралися на роботу, та автобусів немає, бо нас обстріляли. Завод обстріляли, автобуси не виїжджають. А люди цілу годину вперто стоять на зупинках: зараз приїдуть і заберуть нас на роботу.

На фото: мирне життя родини Миколи Литовченко до 24 лютого 2022 року. Будні і свята у ще цілій і затишній квартирі в Нікополі.

Від серпня Микола Литовченко уже не навідувався до Нікополя.

– У Телеграм маю усі нікопольські канали, – розповідає. – Б’ють там, страшне. Ще більше, ніж у серпні. Мені стало лячно. Поки я там жив, то так не боявся. Коли побув трохи у Тернополі, то вже чомусь не хочеться їхати до Нікополя.

Тепер більше б’ють удень. Снарядами луплять. Зараз ще й дрони-камікадзе пішли. Раніше їх не було. Місяць тому ракетою обстріляли школу. Недалеко від ринку 1-го листопада десь біля 7-ї години ранку дрон-камікадзе упав прямо на пішохідний перехід. Жінку розірвало. Шестеро людей поранені. У тому мікрорайоні живе мій двоюрідний брат. Він був у квартирі в той момент. Казав мені: «Якби я вийшов на дві-три хвилини раніше, то і мене рвонуло б». А люди просто йшли хто на роботу, хто у своїх справах.

Окупанти щоденними обстрілами знищують місто. Проте це ще більше згуртовує.

– Важко у Нікополі, але люди живуть, – розповідає Микола Євгенович. – Дні народження святкують. Збираються разом. В гості ходять. Переписуються, передзвонюють одне одному. Десь прилетіло і вже дзвонять з іншого кінця міста. Життя не зупиняється.

Дуже сильна комунальна система. Дороги асфальтують, прибирають, траву викошують, дерева обрізають, фарбують усе. Тут руйнують, а тут все роблять, прибирають. Це потрібно, щоб повністю не зневіритися.

У мене на кухні відпав багет. Спершу думав, що треба причепити. А потім думаю: та ні, хай воно все закінчиться, потім причеплю. А треба причіпляти. Так само і в місті. А що, усе так залишати? Навіть фарбують те, що я не пам’ятаю, коли його фарбували. Напроти медучилища є металевий пліт. Та скільки я живу, його ніколи не фарбували. Мабуть, ще за радянських часів. Це допомагає. Люди дивляться, що щось робиться. Бачать, що життя продовжується. Багато вільних рук і набирають охочих, щоб працювали.

Дороги ремонтують і неважливо – впав там снаряд чи не впав. Йдеш вдосвіта і бачиш – то тут ліхтарик світить, то там. Люди ідуть на роботу. Відбою тривоги нема, обстріл чи не обстріл, а треба йти до праці.

А мене тепер лікують близькі. Удома мій найкращий психотерапевт – внук Макар. З ним забуваю про все. Я розумію, що для чогось Бог ще дав мені життя на цьому світі. Не знаю, навіщо. Але якщо я вижив, то маю ще щось зробити.

Авторка: Наталія ЛАЗУКА