В пам’ять про свою маму українець відкрив магазин у Гаазі

Цей матеріал із Гааги не був запланований у програмі Міжнародного  престуру «З Україною в серці» в країни Бенілюксу. Я просто зайшла в магазин  «Sмак» і побачила на стіні український стяг. А поруч табличку з повідомленням, що тут збирають гроші на бус для ЗСУ.

Магазин досить великий. За полицями  біля величезних вікон кілька столиків для любителів  українських страв. Борщ, пиріжки, вареники, сирники, салати, нарізки сала і ковбас  готують тут у  відведеному місці торгової площі. Можна навіть рецептами страв поцікавитися, господині привітні.

За столиком ласували борщем дві пари людей з України: із Запоріжжя і Одещини, прибули сюди з війною. Нелю з чоловіком підбили діти лишити будинок і виїхати після перших бомбардувань. Кажуть, що добре, що знайшли тут прихисток, бо вже там немає навіть місця, де хата стояла. Сусіди також евакуювалися. Розговорилися. Вони тут недалеко живуть і приїхали на екскурсію, втішені, що знайшли в цьому  магазині куточок України. Чуючи їхню  мову, я не могла не перепитати, чи це тільки війна навернула їх до української. Вони пояснили, що в Україні, вони не мали з ким практикувати солов’їну, бо  довкруж всі розмовляли російською, лише робочі документи підприємств та звіти  заповняли українською. А тут вони не можуть іншою розмовляти, або голландською, яку вчать, або українською, бо нідерландці, з якими їм доводиться спілкуватися, перевели телефонні перекладачі на українську. Я відзначила, що це також стимул для українізації закордонних українців, коли їм мало осоруги від того, що геноцид України відбувається  нелюдями, які блеють  кацапською, яку вже світ гидує.

Власника магазину не довелося шукати. Він стояв за прилавком і обслуговував чергу,пропонував товари, називав фірми, які постачають їх,  готував каву, подавав до неї смаколики, перепитував про справи, напевне,  постійних  клієнтів. За його роботою приємно було спостерігати, в його руках ніби все оживало. Кремезний, молодий, спортивної статури, із щирою відкритою посмішкою і великими голубо-зеленими очима, які іскряться в променях сонця. Цей чоловік  мені нагадав козака характерника, описаного в нашій літературі, того, що все вміє робити і йому все під силу. Я хотіла з ним уже розмовляти, але рух у магазині був неабиякий і я, зайнявши чергу і купивши шматочок сала, попросила  часу для інтерв’ю. Він був дуже здивований, бо я була першою українською журналісткою, яка хотіла розповісти про його роботу в умовах війни в Україні і, як з” ясувалося, єдиною за його двадцять п’ять років перебування в Гаазі.

В Нідерландах є правило: якщо ти хочеш піти ввечері з кимось на каву чи взяти інтерв’ю, то сьогодні на сьогодні не може бути, треба про все домовлятися заздалегідь, краще за місяць, як я і робила зі своїми респондентами, але Роман Івахненко  призначив мені  зустріч за тиждень.

У призначений час я зайшла до магазину і звернулася до продавця, який мене, звичайно, не впізнав: «Пане Романе, я готова до зустрічі з вами». Він зробив великі очі і відповів, що він не пан, він козак.

Мене відчуття не підвели. Народився і став на ноги Роман у Запоріжжі. Мав діда, який у тих російськомовних краях, завжди розмовляв українською і його вчив свого не цуратися. Січовик  любив малювати, але батькам хотілося бачити його військовим. І все ж, поїхавши  в Одесу, щоб поступити в Морехідний фаховий коледж ім. О.І. Маринеска національного університету  “Одеська морська академія”,  він здав документи і вступив у  Одеський художній коледж імені М. Б. Грекова. Тим часом батьки козака, займаючись пошиттям одягу, стали на ноги в 90-их і виїхали в Гаагу, де в них були ділові партнери. Тут молодий художник після «Греківки»  закінчив Королівську академію мистецтв і  викладав живопис у цьому виші.

Час становлення для того і дає життя, щоб всього спробувати і зупинитися на своєму. Так  було і в Романа.  Заняття спортом, домашній військовий вишкіл стали базою  для роботи в персональній охороні.

– Тому я добре знаю місцевих політиків, а вони мене, – усміхається мій співрозмовник. Потім був менеджером на великому підприємстві Голандської  фірми з експорту квітів в Україну.

– На жаль, дуже рано померла моя мама і в мене  була велика туга,  ми з нею  були дуже близькими. І я вирішив відкрити якийсь заклад  в пам’ять про маму, – каже власник магазину. – Ми з нею часто згадували дитинство, українські степи, нашу природу, родинне село. Ми давно з нею говорили, що треба  тут заявити про Україну. Відчувається, що всі якось себе тут представляють, ідентифікують одне одного. А про нас толком ніхто і не знає. Радянський союз був для місцевих  суцільною рашею, та й самостійна Україна для них завжди була частиною раші, як і Грузія, не розуміли за що ми там боремося з 2014 року. Це вже за ці майже два роки широкомасштабної війни, тут розвиднилося і  більшість уже зрозуміла, що ми  не росія, що москалі терористи, що вони всьому світу загрожують, хоч світ, як і Україна, цю ненависть і агресію нічим не   провокує. І я зрозумів, що через їжу дійде  швидше  наша візитівка. Мама  вже сім років у засвітах, магазин  я відкрив п’ять років тому. Спочатку ми робили презентації  тільки своїх страв. Варили багато вареників, накривали столи і запрошували всіх. А потім готували ще і хінкалі, і шашлики, пляцки та інші смаколики  до кави. Хотіли, щоб усі, хто завітає на цей  харчовий мікс, почували себе комфортно і насолоджувалися тим, що ми приготували. Уже тут в окрузі всі знали, що ми з України.  Нам не треба було шаровари вдягати чи намисто, хоч  у вишиванки  ми таки інколи вбиралися, особливо жінки, ми хотіли діями своїми  показати свою українськість. Ми ж насправді – нормальна європейська нація, освічена, працьовита, з глибокою  історією. В 11 столітті Київ був найбільшою столицею в Європі, у 10 разів більшим за Париж та у 50 разів більшим за Лондон. На фресках Софії Київській зображені чотири королеви: Франції: Анна, Угорщини – Анастасія, Норвегії, а потім Данії – Єлизавета, Англії – Агата. Королева Англії Єлизавета – була потомком нашої королеви Агати. А донька Агати Маргарита стала не лише королевою Шотландії, але і її святою! Бо за життя найбільше храмів Божих побудувала і добрих справ зробила. Річард Хоробре серце і Марія Стюарт з Агатиним, королеви з Києва, корінням! Кров королеви Анни текла у 18-ти королів Франції. Вся Європа без винятку мала родинні зв’язки з Київською Руссю – Україною! Ще за 100 років до заснування села на болотах, що звалося москвою. То про якого старшого брата могло йтися? Європа, на жаль, не дуже вникає в такі тонкощі, призабула, як наші козаки не раз її   боронили  від нападників. Зрештою, запорожець  Кульчицький, який брав участь у походах на османців, навчив віденців варити каву і заснував там першу кав’ярню на возах турецьких кавових зерен, – захоплено говорить  Роман соковитою українською мовою.

Запитую чи затребувана його українська впродовж дня.

– Так, багато наших людей буває в магазині. Щоденно в мене задіяні 6-7 мов: голандська, англійська, німецька, французька, польська, українська, російська. Часто українці з південних регіонів розмовляють російською, але я впевнений, що настане час і всі  будуть розмовляти українською, тут вибору в цій ситуації нема, війну Україні і світові нав’язала росармія.

– А чому ви так назвали магазин?  

– Тому, що наше все смачне: пиво, ковбаса, печиво. Просте, звучне, коротке, ємке і зрозуміле всім націям  слово. У нідерландців є також таке саме слово, тільки там два «а» пишеться.

Запитую про товари з України, як вони розходяться, з якими брендами працює магазин.

Роман скрушно хитає головою, бо не може завезти з України ніякої продукції, на кордоні  з Польщею дуже пильнують свої інтереси і бояться конкуренції, бо наші  товари нічим не гірші. На полицях бачу   напої  фірми «Оболонь», є «Київський торт», спеції до борщу, до м’яса, риби українських виробників…

– Ви не уявляєте скільки праці і здоров’я довелося вкласти, щоб вибороти хоч дещицю. Я скільки вже пробував по-різному, але  дуже мало вдається. Покупці, буває, вимагають, але я пояснюю, чому не можу привезти того, що вони хочуть. Хай мова не про гречку чи зерно, борошно, але ми не можемо завезти найпростіше – яблука.

– Яких українських продуктів вам не вистачає в Гаазі?

– Мені особисто всього вистачає, бо я з волонтерськими вантажами  їжджу в Україну і можу там взяти все, що мені потрібно. А ще у мене дружина із Трускавця і ми їздимо до її батьків, а потім я їду на Запоріжжя. Там я їм усе, що хочу, сюди привезти нічого не можна.

– Чого бракує для презентації України в серці Європи?

– Закарпатських вин, коняку, який дуже якісний і хороший, бракує крупи нашого виробництва, бо ті що є тут, не такої якості, як робить Україна. Масло наше  пахуче хотів би тут продавати. З того, що у нас закупляють, тут роблять мікси і воно вже не таке, хоч і відповідає європейським стандартам.  Про м’ясо навіть казати не буду, бо наразі не можливо ідею реалізувати. Хоч знаю, що у вас на Тернопільщині є потужний м’ясокомбінат команди «Агропродсервіс», який  переробляє свинину, яловичину та птицю. Покупці  з Тернопільщини шукають   їхні м’ясні консерви, кажуть, що підприємство експортує у В’єтнам, Гонконг, Вірменію і ще кудись. Але нам це недоступно, можливо, зі вступом України в Євросоюз  у наших виробників буде доступ до європейського ринку і тоді ми зможемо задовольнити потреби наших покупців українськими товарами в широкому асортименті. Наразі ми в Іспанії знайшли фірму і вона під наше замовлення виготовляє сало, м’ясні вироби. Вони користуються  чи не найбільшим попитом. Дуже швидко розбирають продукцію, яку ми виробляємо самі: пиріжки, млинці, сирники, вареники, вся кулінарія.  Попит спонукає урізноманітнювати і виготовляти більші обсяги  українських страв для  популяризації української кухні та формування тут позитивного іміджу України.

– Кухарі у вас розмовляють українською, я спілкувалася.

– Так, з початком широкомасштабної війни, я зробив соціальне підприємство і взяв на роботу людей з України, які  приїхали сюди через війну. Створили чотири  робочих місця.

– Бачу, ви на бус збираєте. Що вдалося зробити за час великої війни?

– Ми дуже вдячні міській владі, владі Нідерландів, простим людям доброї волі, які відгукнулися на нашу біду. Головне, що нас уже знали не тільки в Гаазькій окрузі. З початком масованої атаки рф на Київ, до  нас почали з’їжджатися різні люди і дуже багато голандців, які хотіли  співпрацювати з українським фронтом. Приїхав чоловік, взяв 2 поверховий бус і цим бусом привозив українців з-під Польщі.  Ми відразу відкрили фонд «ДакКозак» («Голландські козаки»- пр.автора), на який  почали надходити кошти, які  ми  миттєво  отоварювали для військових бригад і підрозділів, де служили земляки. Було добре з адресними контактами, перевіреними людьми, ми знали, що ніхто допомогу не вкраде. Я раніше займався спортом і в мене серед воїнів багато друзів, які допомагають, якщо щось не так. Коли постраждав  Харків, ми не чекаючи нікого, власним коштом замовили  і зібрали 2 палети консервів, макаронів, води, продуктів трипалого зберігання і  транспортували до  кордону, а там перевантажили з моїми друзями в буси  і поїхали в бік Харкова, заїхали в дитячі будинки і прихистки для людей. Це була розвідка, ми бачили цих шокованих людей  і це незабутнє. Перші три-чотири місяці напруга була високовольтна.

До нас прийшов прес-секретар Нідерландського міністерства соціальної політики і сказав, що його керівництво хотіло б обговорити як  можна організувати допомогу, що найбільше потрібно, яким чином їм долучитися. Нідерландці ще самі не знали, як розробити цю систему допомоги і прихистку людей, яких з домівок вигнала війна.  Спільне з ними засідання було просто в магазині. Ми зібрали коло людей, які систематизували цю роботу. А потім муніципалітет  надав приміщення   для центру розселення, роздачі  харчів, одягу . Бо на початках саме в магазині почали виростати гори різнопланової гуманітарної допомоги. Виділили нам і  складські приміщення, звідки ми пакували буси і везли все, що було потрібне, в Україну, як гуманітарні так і мілітарні вантажі. Потім ми в лікувальні заклади  постачали медичні препарати, кровоспинні, медматеріали для перев’язок. Далі – переключилися на закупівлю  дронів і постачали їх на фронт. Потім – на автівки, які дуже швидко на війні виходять з ладу. Тепер маємо замовлення на бус, за кілька днів купимо, питання моніториться. То лише здається, що ти виїхав з України, а насправді ти завжди там, де народився, з тими людьми, з якими ріс і навчався. А Україна завжди з тобою, як би пафосно це не звучало, але таки вона в серці і від цього нікуди дітися, ні в радощах, ні в біді.

– Що навчили вас ці роки в Нідерландах?

– Дуже гарне запитання, бо я сам про це якось думав і хотів поділитися досвідом, комусь розповісти. Ваші читачі будуть першими, – усміхається  мій співрозмовник. – Нам є чому  навчитися у голандців. Це  невелика країна з дуже сильним розвитком економіки і високим рівнем життя. Тут  найвищий рівень прямих іноземних інвестицій на душу населення в світі. Коли приїжджають наші, дивляться на  потужні круті машини, і ахкають, я їм кажу, щоб дивилися, живуть люди,  чого вони можуть досягти, як піклується про них держава. Тут кожна людина може  реалізувати себе в будь-якій галузі. Тут немає епопеї з політиками, хабарями, відкатами, крадіжками. Нідерландці дуже прямолінійні, вони одразу скажуть все як є. Вони  позитивні, легко ставляться до життя, ніхто не працює наднормово.

Мене спочатку дивувало, що тут  у багатьох життя розписане на кілька місяців уперед і вони живуть за розкладом. Насправді це дуже зручно, і в тебе є уявний контроль над своїм життям. Навіть близькі родичі планують зустрічі заздалегідь – за кілька тижнів, а часом і місяців. І це  не тому, що  не хочуть зустрітися, а тому, що всі дуже поважають час.

Тут дуже багато університетів, надбань культури, мистецьких творів. Я можу порівняти, бо бував у багатьох країнах. Ця країна – лідер серед усіх країн світу за кількістю музеїв на душу населення. На 16 мільйонів голландців припадає 10 тисяч музеїв.

Голландець Рембрандт – один з найвидатніших художників в історії європейського мистецтва і голандська школа малярства  подарувала світові плеяду художників. На кожні 2000 жителів Нідерландів припадає одна книгарня. В Україні за даними  Українського інституту книги 378 книгарень, це одна на понад сто тисяч мешканців, а середній показник у Європі – одна книгарня на 20 000 людей. Це дуже важливо, бо мистецтво, література, театри роблять людей людьми. Коли праця  на першому плані,  люди стають роботами. А треба не тільки відпочивати, а й розвиватися. У нас дуже цікаві є художники в Україні, хотілося б, щоб у світі відбувалися виставки, які презентували б Україну. Я постійно кажу, що наш народ дуже талановитий і мені дуже хотілося б, щоб ми жили не так, як зараз, ми заслужили кращого і в нас є все для цього. Лиш би ворог не зазіхав на наші таланти, історію, на гідне життя. Війна, я думаю, змінить багато чого в нашій свідомості і в переможній Україні все налагодиться, заживемо і ми гідно, по-європейськи. Є нам у кого вчитися, але світові є чого повчитися і в нас.

– Чому така маленька країна має величезне бажання, щоб Україна перемогла в цій війні і всіляко нам у цьому допомагає?

– Ця війна показує, що гуртом можна підтримувати важливі проєкти: і оборони, і відбудови. Кожен має думати про те, що він впливає і на великі речі. Світ бачить ту безкінечну силу, з якою українці борються за свою незалежність,  і в країні і за кордоном. Вони не можуть стояти осторонь, бо мають ресурси і мають розуміння цієї проблеми, знають, що росія загрожує світові, а це  майбутнє і їхніх  дітей і нашої планети. А ще на таких зламах історії кожен народ  переслідує і свою вигоду. Нідерландці – люди, які торгують по всьому світу. Ви ж знаєте, що саме тут, у Роттердамі, – найбільший у світі порт. Вони  були  колонізаторами чи  не на всіх континентах в епоху географічних відкриттів і всюди залишали  слід, як інвестиції у свій подальший розвиток. Не забувайте, що це аграрна країна, як і Україна, і знає ціну землі. Вони вже багато грошей інвестували в наше господарство, візьмуть участь у відбудові, це також інвестиції у свій розвиток, хоч і нам величезна допомога. Разом з тим це маленька країна, кількість населення якої зменшується, тому вони охоче приймають і хочуть допомогти нашим жінкам з дітьми, розуміючи, що додому повернуться не всі. І біженців з України, до речі, наших людей тут називають гостями, це висококваліфікована, професійна спільнота, працьовиті і відповідальні люди, високодуховні і талановиті. До того ж готові вже європейці, які ментально і не відрізняються від старожилів цих країн. Показовим є те, що вони до нас прислухаються. Я не  посол і не міністр, але у мене  були зустрічі у провладних структурах,  де була і  військова верхівка, де вислухали мої пропозиції, бо треба було  негайних рішень і зі збором потрібного і вирішення питань митниці та кордонів. Я присутнім був і на зборах про звіти, мав спіч про справи в Україні, де  задавали запитання, прицінювалися до можливостей допомоги, шукали варіанти спрощеного вирішення питань.

Ця війна, внутрішньо переміщені – новітнє явище для Європи, яка вже розслабилася після Другої світової. Вони розуміють, що їм дешевше допомогти нам, ніж потім приймати удар на себе. І ми щиро вдячні за допомогу і адвокатство  країни, як в проханні надати нам зброю, що вони роблять зі всіх трибун, так і в нашому поступі до  безпекових альянсів ЄС і НАТО.

Я прощаюся з  Романом і кажу йому, що він мені нагадує не простого козака, який любить вольницю і залишив потужний слід бойового мистецтва в історії світу, захищаючи свою землю, а  на козака-характерника, справжнє вміння  якого  полягає в тому, що в залежності від швидкоплинної життєвої ситуації, він може  бути ким завгодно: і дипломатом, і вантажником , і збирачем гуманітарної допомоги, розумітися  на закупівлі дронів і провізії, міг бути воїном,і  лікарем, учителем, кухарем чи орачем, будівельником чи художником… І все він міг, і все він знав, і все в нього виходило. Роман щиро сміється і каже, що хотів би бути таким, але в Києві вже стоїть пам’ятник характерникові, а він хоче залишитися живим козаком.

– Бо ж я справді запорожець і впевнений, що мої нащадки були козаками, справжніми січовиками. Нагрішили і тоді ще росіяни, приглянувши наші землі і розбивши Січ. Мабуть  ця війна має ще звідти коріння, підгодоване  валуєвськими указами, сибірами, голодоморами, розстріляними поколіннями. Тепер на нині сущих  випало  підчистити ті гріхи трьохсотлітньої давності, і  то уже так, щоб знати, що цей геноцид  ніколи не  оживе і не підніме голову. Дуже важкий період історії нам випало пережити, але росія сама нас загартувала до протистояння, ми її не боїмося, бо ворога знаємо в лице. Я вірю, що справедливий мир і перемога за нами, бо темрява не може задавити світло. З вірою в це  і тримаємо свій фронт .

Людмила  ОСТРОВСЬКА

Гаага, Нідерланди