Світлана Тхоровська з Тернопільщини понад 50 років творить одяг

Світлана Тхоровська із села Ридодуби Чортківського району з 15-ти років сама вчилася творити одяг. Шиє уже понад 50 років. Має постійних клієнтів і свій талант передає учням.

– Ще з дитинства цікавилася шиттям, – розповідає. – Шукала найбільші листки бузку. З них творила маленькі сукні.  Голкою або шпилькою прикріпляла до ляльок, які робила зі шматків тканини.

Уже в  15 років Світлана передплачувала журнали з рукоділля. Самотужки вчилася робити викрійки і шити вручну.

– Мені якраз виповнилося 18 років, – пригадує. – Мама продала свиню і за ті гроші купила мені першу ніжну швейну машинку. Уже шила собі одяг. Через два роки у Чорткові побачила електричну швейну машинку, яка мала функцію зигзаг. Коштувала 180 рублів. Щоб їх заробити, на той час потрібно було два місяці доїти корови. І я її купила, а першу швейну машинку продала.

– Легко прощаєтеся із речами?

– Звичайно. Що вже не використовую, продаю. Не шкодую за цим. Бо інакше навіщо продавати, якщо ти жадібний? Переконалася в тому, що коли віддаю щиро, натомість до мене приходить щось нове.

Пані Світлана шиє усе. З неохотою лише береться за штани для жінок.

– Не люблю шити штани, – каже. – Подобаються спідниці і сукні. Найбільше люблю шити одяг для дітей. Дитячий одяг важче творити, але цікавіше. Це дає багато радості.

Запам’яталася одна робота. Чотири роки тому шила весільну сукню. Важко було, бо там 12 спідниць. Шила її місяць. Наречена хотіла дуже вузький рукав, щоб приставав до руки. Простий верх з набивного гіпюру, а низ – пишний з фатіну й атласу. У тій сукні наречена була, як пава.

Світлана Тхоровська за останні 10 років створила колекцію подушок. Удома виробів не має, бо всі роздарувала. Частину передала за кордон.

– Подушки шию з атласу. Наповнюю синтепоном. Це дороге задоволення. На одну подушку роблю 22 квітки. Лише для однієї квітки треба 110 сантиметрів тканини. А ще листочки потрібно зробити. Квіти роблю із залишків пошиття штор і тюлі Вирізаю круг. Обробляю. Потім закручую зсередини і виходить троянда.

Соромилася, коли замітала двори

Пані Світлана колись працювала санітаркою в інтернаті Чорткова. Потім двірником. А ще секретаркою у будинку культури.

– Соромилася, коли замітала двір, – пригадує. – Переживала, щоб мене не побачили знайомі. Плакала і думала тоді: «Мені 34 роки, молода, мене знали в інтернаті в білому халатику, а я зійшла на мітлу – двір замітаю». Тоді двори замітали лише алкоголіки. Це було соромно. Але я змушена була – заради квартири. Вставала о 3-й ночі і замітала, мила під’їзди. Бігла додому, робила сніданок і відводила дітей до школи. Одночасно працювала в будинку культури. Два тижні пропрацювала двірником і мені надали двокімнатну квартиру.

 

Навіть на город робить макіяж

Світлана Тхоровська – взірець акуратності і піклування про зовнішність. Вона щодня робить макіяж. Навіть коли іде сапати город, спершу фарбує губи. Їде до сусіднього села косити, робить зачіску. Пані Світлані 70 років. Каже, що так дбає про свою зовнішність завжди.

– Люди вже звикли, що йду на город косити з нафарбованими губами, –  усміхається Світлана Тхоровська. – Спершу дивувалися. Казали: «Дивися, Світлана вималювалася і косить город». А що ви хотіли, щоб я сажею намастилася? Не дочекаєтеся. Це щоденний ритуал. Вранці прокидаюся, роблю макіяж, зачіску і йду пити капучино.

Завжди так, ще з юності. Навіть коли мої троє дітей були малими, я і в хліві поралася, і город обробляла, і піклувалася по себе. Донині дбаю про красиву нижню білизну. Вважаю, що гарна і чиста білизна для жінки ще важливіше, ніж догляд за обличчям.

Подруга на все життя і власні цінності

Світлана Тхоровська уже 35 років має подругу Тетяну. Каже, що це дружба на все життя.

– Жодного разу не посварилися, – говорить. – Ми разом працювали в Італії, то італійці називали нас кузинами. Підтягуємо одна одну в роботі, виручаємо в різних ситуаціях.

– У вас немає жіночої конкуренції?

– Ніколи не було. Є жіноча солідарність. Довіряємо одна одній. Не люблю когось обговорювати. Боюся пліток. Працювала у Чорткові в будинку культури. Чого там тільки не бачила, але не говорила про це. Я настільки зайнята, у мене таке інтересне і насичене життя, що я не цікавлюся чужим життям.

– У чому ви щасливі, а в чому – нещасливі?

– Найбільше щастя – це здоров’я. Буде здоров’я, то буде все. Найбільше нещастя – втратити рідних. Шість років тому померла моя мама. У 2018 році помер старший син Іван і я тепер сама. У хаті усе нагадує про нього. Він власними руками зробив ремонт, сантехніку поставив.

– Як почуваєте себе, відзначивши ювілей?

– Навіть не здається, що мені 70 років. І думати не хочу про вік. Дбаю про себе. Користуюся скрабом для шкіри, роблю маски. Як їду в сусіднє село поратися на маминому подвір’ї, беру із собою плойку. Вчора косила. Як усе зробила, зайшла до братової. Перш ніж піти на автобусну зупинку, помилася, зробила зачіску. Намалювала губи, підкрутила волосся і навіть ніхто не здогадається, що я робила годину тому. Братова дивувалася, що косметику із собою вожу. Моя бабця завжди казали: «Три дні не їж, але весело дивися на світ».

– Про що мрієте?

– Щоб Бог дав здоров’я і ще трохи прожити. Молюся за щастя і добробут синів.

Авторка: Наталія ЛАЗУКА