«До російського посольства нас не допустила поліція», – українка в Індії написала книжку

Заочно із співзасновницею асоціації українців Індії «Світанок» Мариною Акрам я познайомилася через її творчість. Коліжанка з Полтави, знаючи мою пристрасть до Індії,  передала  збірку віршів, народжених в Індії,  – «У полоні життя». Це була перша збірка пані Марини. В поезії я вловила легкий вітер сонячної країни, аромат спецій, усмішки  смаглявих людей, які хочуть запитати щось на одній із 29 мов, окремих для кожного штату. Ця поезія  мене повернула у спогад про незабутню країну, в якій мені довелося пожити. А ще я відчула, як зі сторінок  слова  дихали  такою щирою любов’ю до України, отчої землі,  батьківського порога,  що перехоплює  подих. Їх мелодія ніби з цілющими властивостями, здатними вилікувати зранене серце і зробити помах крильми. Я вже була закохана в авторку, думки якої  були суголосими із моїми переконаннями,  що життя у кожного таке, як є: іноді схоже на ліс, на сад, на клумбу… Але завжди це боротьба і «поки ми живі, не зійдем з поля бою».

Отож, нам при зустрічі  було про що розмовляти з  представницею українського жіноцтва республіки  Індії.

Пані Марина у цій величезній країні проживає 23роки. Колись у красуні з Полтавщини студент-медик з Індії попросив руку і подарував своє серце. Тепер у сім’ї підростають двоє синів, а їхня мама має  ще одну рідну землю, де продовження її роду. Душа Марини завжди тяглася до красивого, доброго, світлого, що виливалося в слово. З дитинства вона любила читати, а прикладом для цього захоплення  був її тато, якого у вільний час вона навіть не пам’ятає без книги у руках.  Сама дівчина вправно володіла словом. Серед віршів, які з’явилися  уже на індійській землі, пані Марина цитує: «Серед мільйона слів Чужої чужини, Де вже ростуть Душі моєї квіти, Зігріти серце можуть Тільки ті Слова моїх батьків, Що скажуть мої діти».

Коли в 2014 році  на Україну напали московити і почали шматувати  нашу землю, у її легкі і співучі вірші  додалися ноти смутку і протистояння загарбнику.  Почуття від  прожитого та пережитого краплинками зібралися  в океан поезії і вихлюпнулися на папір, зупиняючи  мить спогадами та мріями. Так у 2020 році народилася перша збірка. Авторка розповідає про довгий до неї шлях, на якому  було горе від втрати батьків, глибокий сум за рідною землею, розпач від війни, яка забирає «журавликів»-захисників. В рядках переплелося все – кохання, щастя, радість і смуток, надія і меланхолія та горе.

Вперше збірку надрукувала  в  Індії і  презентувала в Українському Посольстві. Там же відбулася презентація і наступних видань «Зцілуй мій сум» і  колективної збірки    «Говори зі мною українською».

– Ці книжки побачили світ завдяки товариству  «Україна — Індія»,  Світової Федерації  Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), за підтримки Інформаційно-освітньої Агенції “Освіта України”,- говорить з вдячністю поетеса.

Марина Акрам – авторка текстів до перших в історії, презентованих українцями в Індії, пісень: «Мамин оберіг» про національну вишиту сорочку,  «Мальви», а також української балади «Калинонька», яка взяла участь у VI міжнародному фестивалі української культури “Ucrania Fest 2020” та зайняла  ІІ місце серед глядацьких симпатій.

Пані Марина  була учасницею Першої міжнародної асамблеї “Українка у світі”, приуроченої до 70 річчя СФУЖО та зборів Світового Конгресу Українців.

Наразі полтавчанка з Індії  розповідає мені про, готову до друку, але ще в очікуванні на видавця, прозову книгу “Бечарі”.

– Назва  з гінді – означає “бідолашна”. Це справжні реалії життя в Індії двох українських жінок. Одній з них не пощастило знайти те, на що вона сподівалася, їй не дозволяли говорити з дитиною українською мовою, виходити на вулицю,  їздити багато років поспіль додому до матері, а інша українка  не просто змогла прижитися на чужині, а й встановила свої правила, і знайшла радість та любов у чужій країні.

Зараз поетеса  працює над макетом нової збірки поезії  віршів про війну з робочою назвою “Мені цілують рани небеса”. За словами авторки, можливо, двохтомника, бо  ця клята  війна триває, а спротив слова росте. Поезія українки входила до літературних альманахів «Дивокрай», “Політ моїх думок” ,  “Книга з ароматом кави”  та у Віснику СФУЖО.

– Ви вперше побачили Україну у стані великої війни, що вразило?

– Мене захопила єдність нашого народу, готовність донатити, допомагати. Принаймні, я спілкувалася саме з такими людьми. Вразив звук сирени. Повідомлення з додатків пройти у сховище… Я ще хочу осмислити все почуте і побачене. Сподіваюся, мої думки і почуття колись ляжуть в рядочки нових творів.

– Відразу 25 лютого минулого року  ви написали пісню, яку без сліз слухати не можна, –  «Реквієм. Вчора була війна», слова її ввійшли до нової збірки. Що  переважало, коли дізналися про бомби над Києвом?

– Спершу страх, коли наші українки з Харкова розповідали про  руйнування,  про батьків, яким немає куди виїхати, про загиблих сусідів. Потім біль. Лють на російських загарбників.

– В яке русло спрямували всій гнів? Що вдається зробити,  щоб підтримати  історичну батьківщину, який зараз фронт українців Індії?

– Ми відразу вийшли на мітинги протесту. До російського посольства нас не допустила поліція. Щоб не бути притягнутими до кримінальної відповідальності, ми зібралися  на своїй території біля Українського Посольства в Делі. Всі   мирні акції на підтримку України,  благодійні концерти організовуємо спільно із своїм    Посольством, без підтримки влади Індії. Але таким чином  ми заявили про себе і нами   зацікавилися  місцеві ЗМІ,  почали запрошувати на етери. Одна з газет вийшла з матеріалом під заголовком :«У нас буде мир, коли росіяни покинуть нашу країну: незламні українці в Індії». Вони зацитували мої слова  на мітингу. Ми стараємося підтримувати Україну і українців як коштами (хоч і невеликими і через інші руки та країни, бо напряму з Індії кошти відправити ще та морока), так і цільовими посилками, відеороликами.   Багато в кого з нас  хтось воює   –   допомагаємо  своїм окремо. У декого вже війна забрала рідних, знайомих. Цей біль терзає душі тих, хто тут живе .  Пропагуємо нашу культуру. Кожна, хто серцем з рідним краєм,   починає зі свого дому. Робимо відеопроєкти до визначних дат. Нас не так багато, та  й розпорошені по країні, але ми разом з Україною, де б ми не проживали.

– Ваша асоціація  відома і у світі, і в Україні.  Спрацьовує девіз сьогодення -«В єдності наша сила!»?

– Звичайно. Хоч ми – ще зовсім юна і не дуже велика спільнота українок, але є представниці з різних регіонів Батьківщини. Зрештою, українців тут  на таку величезну країну, за різними даними, до півтори сотні. Але сила не в кількості, а в якості. Ідея створення організації  зародилася з початком війни за Донбас, а зареєструвалися в середині  2018 року. Велику роль у цьому  відіграло  Посольство України в Індії, з яким ми разом проводимо заходи , демонструючи     місцевим мешканцям українську культуру, звичаї та традиції. У нас команда  талановитих, працьовитих, креативних, щирих і відданих  справі українок.

В Ірини – двоє дітей, у Христини -троє. Завдяки Ірі на Бенгальщині звучала українська мова. Вона справжня зірка місцевого телебачення:брала участь у багатьох етерах, на шоу її інколи запрошували з чоловіком. Христина з дітьми  бере   активну участь у житті української діаспори.  Діти обох українок, як і мої, вдома спілкуються українською. Ми створили  колоритний  відеопроєкт «Мавка – Ванпарі», за твором Лесі Українки «Лісова пісня» мовою гінді. Старші діти Христини  знімалися в ролях Потерчат. Ми всі пишаємося цією роботою.  Христина разом з Оленою  Зиміною та Аліною Долгополовою  співала «Щедрика» мовою гінді. Ми самотужки переклали на цю мову. Так спільно ми знайомимо  з українством цю екзотичну країну, бо тепер Індія також наша  і нам хочеться, щоб  вона знала   Україну.

– Чи відчули ви як змінилося сприйняття російсько-української війни  суспільством Індії,  адже офіційно Делі   постійно балансує у своїй міжнародній політиці і ніби дотримується нейтралітету?

– Індія  дуже тісно співпрацювала з росією ще з радянських часів, тому її вплив дуже відчувається. Втім, прогресивна частина  суспільства  розуміє наш біль і підтримує Україну. Був у нас  марш мовчання у той час, коли в Індії з дводенним візитом перебував міністр закордонних справ рф. Ми закликали індійський народ і людей всього світу не вірити російській пропаганді, яка створила фейкові міфи про те, що немає української нації, нашої мови,історії, ми не гідні жити на цьому світі самі, а лише під чоботом росії, яка ніби-то  звільняє нас від українськості. А натомість російська армія , прикриваючись цинічною брехнею,  нищить ракетним вогнем, зрівнюючи  із землею,  наші міста і села, вбиває людей. Доносячи правду про  тероризм росії , геноцид  української нації, ми намагаємося  спонукати людей  задуматися про те, що земля маленька, коли йдеться про війну і горе. Таким чином, у суспільстві  поряд з російським наративом, зростає також розуміння іншої сторони медалі, що нам потрібен захист гарантів нашого роззброєння і  статусу безядерної країни, нам потрібна зброя, не для нападу, а для захисту.

На заходи «Моліться за Україну, моліться за мир» у різний час   до нас зі свічками приєднуються  індійські лікарі та студенти медичного факультету Next Learning Center в Делі. Представники Далай-лами перед приміщенням Посольства України в Індії вшанували пам’ять безневинних жертв російської агресії в Україні, відслуживши молебень. П`ятнадцятирічний індійський студент Теджас Равішанкар розробив додаток для українських біженців. А незнайома індійська жінка просто підійшла до нас біля Стіни Пам’яті, де ми вшановуємо жертви війни в Україні, щоб попросити вибачення: «Вибачте. Мені дуже соромно. За те, що наша країна у тяжкий для вас час не підтримала Україну…».

Ми завжди висловлюємо  подяку всім індійцям, які підтримують Україну, і особливо представникам індійських ЗМІ, які  готові чути правду від нас.  Дуже хочеться вірити, що невдовзі і  країна, в якій ми живемо,  підтримає Україну в боротьбі за мир на землі. Бо, навіть з огляду на  стратегічний нейтралітет, є дві речі, які тішать. Одна із них – це коли Індія виступила в ООН, аби провести незалежне розслідування вбивств у Бучі. Інша — коли Індія не визнала так званий референдум, який росія провела у вересні. Це рішучі кроки , які показують, що хоч Індія і обережна у ставленні до нашої війни, все ж  її допомога може наповнитися новими нюансами в міру того, як вона  позбувається залежності від росії. А ми намагатимемося достукатися  до всіх, працюючи щоденно, щоб пробити стіну московської пропаганди і донести правду до тих, хто ще не йме вірив те, що росія терорист світу. Такий фронт боротьби зараз в українців Індії.

– Я переконана, що поезія, настільки тонка і ніжна матерія, що завжди поселяється тільки там, де б’є чисте джерело душі, думок та помислів, де є сонцеграй таланту і натхнення,  щира душа, звільнена від буденної суєтності. Що для вас є світлою частиною,   яка надихає до творчості, дає сили стояти у світі на своєму блокпосту захисту України?

– Це, перш за все, підтримка моїх синів і чоловіка тут, у Індії, моя любляча велика родина в Україні, віра в наш народ, який незламно проходив всі випробування з далеких часів, не скориться і тепер. «І будуть квіти, і плодовий сад , І першокласники підуть до школи, І небо без ракет, земля без злих солдат І не сиреною прониже хмари й доли. І буде літо, осінь, листопад. І будуть люди. І нові дороги. І ми повернемо наш час назад. Все буде. Скоро. Після Перемоги».

Людмила Островська

Полтава-Тернопіль