«Коли беру до рук зброю, відчуваю впевненість», – вдова воїна з Тернополя

Світлана Сидорак 5 квітня 2023 року поховала чоловіка – Михайла. Герой загинув 2 квітня у Бахмуті. Не дожив до свого дня народження. За кілька днів Михайлу Сидораку мало виповнитися 42 роки.

– Чоловік не сказав мені, що був у Бахматі, – розповідає Світлана Сидорак. – Говорив, що в іншому місці. А він із 20 березня перебував у самому пеклі.

Подарував квіти і військове спорядження

Тернополянин Михайло Сидорак був навідником аеромобільного батальйону військової частини А4355. Понад 20 років працював слюсарем на підприємстві «Енергоремкомплект». Із Світланою прожили 17 років. Виховували дітей – 16-річну Богдану і 15-річного Олексія.

– Востаннє ми спілкувалися 28 березня, – каже вдова. – Михайло вітав мене з днем народження. Зробив мені сюрприз. Я приїхала з полігону, де проходила навчання, а мене уже чекали волонтери з подарунками. Чоловік передав квіти і військове спорядження: штани, тактичну сумку, медичний рюкзак, триточковий ремінь для автомата. Говорили зо дві години. Чоловік розповідав, що уже вміє. Гордився тим, що навчався у Великій Британії.

Михайла Сидорака поховали у селі Глядки.

– Прийду додому, відкрию документи, дивлюся на прапор і плачу, – продовжує Світлана. – Це прапор, яким накривали труну. Акуратно склала його на тумбочці у кімнаті. Зверху поставила фото чоловіка. Приходжу додому і розмовляю з ним.

Найважче було у перші дні. Ще сподівалася, що може це помилка, може це не він, може його поранили. Аж коли мені надіслали фото з моргу, упевнилася, що це Михайло. Дітям сказала не відразу.

Світлана плаче.

Казав: «Жінка з ароматом кави»

– У нас були гарні, теплі стосунки, – продовжує Світлана Сидорак. – Дуже сумую за ним.

Ми пили багато кави. Завжди удвох. Чоловік сидів на кухні з кавою у руках, дивився на мене і усміхався. Казав: «Ти – жінка з ароматом кави». Ми сміялися. Любив мене. Постійно казав про це.

Світлана пригадує, як після панахиди на 9 день прийшла додому, а вдома плакав кіт Томас.

– Чоловік дуже любив нашого кота, – говорить жінка. – Кіт плакав у день похорону і на 9 днів. Ліг на подушку Михайла і дивився на його фото. Сльози текли. Не злазив з цієї подушки аж до ранку.

Відчуваю присутність Михайла. Він часто курив електронні сигарети із запахом лісових ягід. Удома зараз дуже пахне лісовими ягодами, хоча електронних сигарет в кімнаті нема. Я поставила їх у труну.

У військовій формі почуває себе вільною

Після похорону Світлані  кожного дня телефонують з військкомату і військової частини. Підтримують.

– Щодня мені телефонують з моєї частини і питають: «Світлано, що ти нині їла? Що сьогодні робила? Чи не скучила за автоматом?», – каже вдова. – Маю уже з документами їхати у свою частину в Закарпатську область.

Світлана стала бойовим медиком. У той день, коли дізналася, що загинув її чоловік, мала отримати посвідчення стрільця.

– Була 3 квітня у навчальному центрі на Харківщині, – продовжує. – Ми якраз ішли на шикування, коли задзвонив мій телефон. Телефонували з тернопільського військкомату. Висловили співчуття і повідомили, що мій чоловік загинув. Все.

Поки ми спілкуємося у центрі Тернополя, на жінку звертають увагу. Дехто підходить і висловлює співчуття. Хтось – дивиться на її військову форму.

– Бачу, як оглядаються, коли іду, – додає. – Дехто висловлює захоплення. Мені дуже зручно військовій формі. Вільно.

Торік 19 серпня прийняла рішення вдягнути форму.  Можу бути корисною. І навики медичної допомоги є. Треба буде – стрілятиму.

– Що відчуваєте, коли берете до рук зброю? – питаю.

– Коли у раках зброя, відчуваю впевненість. Відчуття захисту. Це природно – хотіти захищати себе. Стріляю з АК-74, АК-47. У народі на цей автомат кажуть «сучка», вибачте за слово. Але так говорять. Мабуть, неспроста.

Війна вплинула і на зачіску жінки. Світлана недавно коротко підстриглась. Довге волосся відрізала торік, коли працювала в лікарні медичною санітаркою.

– До нас привозили поранених хлопців у тяжкому стані, – говорить. – Мені заважало довге волосся, навіть якщо його акуратно збирала. Та й під час навчань зручніше з короткою стрижкою.

Перевагою став і невеликий зріст жінки – 156 сантиметрів.

– Коли у Харкові 2 тижні сиділи в підвалах через сильні обстріли, поділилася з іншими сухими пайками, – розповідає Світлана. – Зробила запаси, бо не могла усе з’їсти.

Також легше перебігти, проповзти і бути непомітною. Високим людям важче маскуватися. Зуміла замаскуватися так, що серед поля з дрона мене не побачили. Треба лягти так, щоб не помітили.

Світлана трохи відволікається, коли говорить про зброю чи навчання. Проте великий біль втрати, каже, наразі не може заглушити нічим.

– Дехто нетактовно мені говорить: «Знайдеш собі іншого», – ділиться Світлана Сидорак. – Розумію, що це від незнання. Люди не розуміють, які слова підібрати, щоб підтримати. Не реагую на це.

Авторка: Наталія ЛАЗУКА