«Австрійка зі сльозами підійшла і сказала, що не має що дати, але хоче обняти мене»

Завершився Міжнародний  прес-тур «З Україною в серці», до якого долучилося і наше видання. У серії матеріалів йтиметься про допомогу українців закордоння  та людей доброї волі, які розділили  біль війни і допомагають Україні. Багато повідомлень у ЗМІ про те, що волонтери із-за кордону  надсилають гуманітарні  вантажі,  генератори чи безпілотники з тепловізорами, фури з медикаментами, харчами, теплим одягом та іншими конче необхідними матеріалами. А за цією допомогою стоять люди, тисячі, мільйони небайдужих громадян світу,  в першу чергу українців, які там тримають волонтерський фронт, аби допомогти землякам та рідній державі,  доносять правду про напад російської армії і звірства, які вона чинить на наших землях.

Сила України в людях, які живуть з Україною в серці, завдяки їх  щирості, щедрості та відданості  ми обов’язково переможемо, бо ніхто не зміг і не зможе забрати у нас бажання працювати для добра та процвітання свого народу та нашої спільної Перемоги у цій трьохсотлітній війні.

Від початку великої війни муніципалітети Австрії прийняли та забезпечили понад 70 тисяч людей з України. Їм допомагає і влада, і українці, які жили тут раніше, і небайдужі австрійці.

З Анною Паттерманн очільницею першої проукраїнської політичної громадської організації  в Австрії  „Unlimited Democracy“ (з англ. „безгранична демократія“), яка мобілізувала найбільший український рух, ми познайомилися в соціальних мережах, в яких вона активно говорить  про війну в Україні,  висвітлює віроломство ворога. Анну часто запрошують на інтерв’ю  місцеві засоби інформації, ці програми  про справжню ситуацію в Україні може бачити весь світ.

– Я приїхала до Австрії у 2013 році, – каже вона. – Опанувавши мову, примкнула до діаспори під час волонтерства та організації заходів  для військових АТО, які були в Австрії на реабілітації. Організацію я створила у 2019 році  для висвітлення гібридної  війни росії, яка розпочалася  окупацією Криму і частини  Донецької та Луганської областей.  Австрія – країна, яка дотримується нейтралітету,  залежна від російського капіталу, у  якій роками успішно діяла російська пропаганда, звідти багато  туристів, тому  австрійці  мають сформовані стереотипи щодо українців та росіян.  Зрештою, вони на терезах політики  там, де переможці,  де їм вигідно і економічні інтереси на першому місці. Але  Відень  є прихистком багатьох організацій, які репрезентують цінності демократії, свободи слова, того, за що зараз  гинуть українці, тому треба доносити правду про справжні причини війни, бо йдеться про нашу незалежність і свободу вибору демократичного шляху розвитку. Суспільство повинне розуміти, що ерефія воює не тільки з Україною, яка в серці Європи, а з усією Європою і світом – думаючим, зрячим,  вільним, який хоче змінити життя на краще. Саме в цьому і наша місія, – переконана українка.

Пані Паттерманн  родом з Хмельницького, за її словами, українці Відня  стали її сім’єю і підтримкою.  От із цими неймовірними людьми, яких в одному пориві з’єднала  дата повномасштабного вторгнення російської армії  в Україну, мені пощастило зустрітися.

А зустрілися ми у власному офісі Unlimited Democracy, що називається простором  для спілкування, об’єднання та реалізації  різноманітних творчих ідей та ініціатив. Повідомлення про широкомасштабне вторгнення ворожої армії в Україну і перший шок несподіванки ці молоді люди пережили в Барбареумі – культурно-релігійному центрі при першій українській церкві за кордоном  – греко-католицькій церкві Святої Варвари, що в центрі Відня. Раніше вони не зустрічалися, але окремішньо там бували і знали що є таке місце зустрічей  української громади  для  знайомства та розвитку,  культури та навчання. Як каже священник, за їх словами, для тих, хто  в Австрії чужого навчається, але і свого не цурається.

Киянки Валерія Іванова і Вероніка Арбатова, які навчаються у Віденському Національному університеті на факультеті політології,  пояснюють, що було незбориме бажання   долучитися до справи, якою можна  протистояти ворогові разом з Україною. Киянка Христина Монастирська, студентка економічного факультету цього ж вишу, згадує, як вони  почали визначатися з обсягами роботи, і з’ясували, що можуть взяти на себе багато функцій.

– Ми чітко спостерігали за риторичною ескалацією політиків в інформаційному просторі. Небезпека виразно відчувалась, саме тому через соцмережі ми звернулися до українців світу, щоб разом провести Європейський День солідарності з Україною 19 лютого, – говорить Анна. – Відгукнулося 30 міст, ми разом вийшли у своїх населених пунктах, щоб  інформувати суспільство, що росія хоче на нас напасти. Тоді ще ми не знали перспективи, але це було і сигналом до об’єднання  українців світу, бо ж з багатьма країнами нам потім довелося зв’язуватися не тільки з проведення політичних заходів, обміном досвідом та контактами, а й для передачі коштів, вантажів. За законами Австрії, ми не можемо купити для ЗСУ те, що нас просять, але кошти можна переказати і придбати в іншій країні. І нас знають у Відні, як таких українців, що проводять мітинги. Тому коли ми вийшли 24 лютого  на пікет до  приміщення парламенту, то до нас почали підходити, запитувати про дальші кроки, плани роботи. Саме там ми і самоорганізувалися, – каже очільниця  громадської організації.

Олег Семенців, який найближче жив до церкви, мав ключі від Барбареуму, які йому довірили як активістові української громади. Олег з Тернопільщини, має родину на Бережанщині. У Відні навчався архітектури і дизайну, успішно виставляв свої роботи на престижному Vienna Design Week. Він на той перший мітинг забрав там триметрові фани з українськими прапорами і  ніс центром до будинку парламенту. Пригадує, як  люди запитували що трапилося, бо ж не всі стежили за новинами і про те, що російські крилаті ракети бомблять Київ, пересічні австрійці  і не здогадувалися.

– Цей перший мітинг нас багато чого навчив, – говорить Анна Паттерманн. – Ми не знали, що такі заходи треба реєструвати за два дні до проведення.  Поліція, яка охороняла парламент, не знала спочатку  що з нами робити, зауважили дотримуватися відстані в 2 метри. А потім українців стало дуже багато і нас попередили, щоб за 15 хвилин ми розійшлися. Люди підходили і підходили,  ми просто стояли з прапорами і плакали, обіймали один одного і серце наше було в Україні. Також й інші українці активно себе показали з 24 лютого. Численні пікети, акції та інші проекти провело ТУМА, товариство української молоді в Австрії, на чолі з керівником Нестором Рудницьким, товариство  українців «Мрія»  з керівником Андрієм Каріоті. У Андрія та Нестора були заявки на мітинги 24 лютого і ми вже разом проводили такі акції, урізноманітнивши їх згодом і концертними виступами, інсталяціями, організовували перформанси  про  життя українців в окупації,  прохання закрити небо над Україною, захистити дітей, яких росіяни вбивають, вивозять. – розповідає Анна. – Я знаю, що ніхто, крім українців не зрозуміє краще біль українців. Ми усвідомили, що треба гуртуватися і підтримувати один одного, бо це важливо і для нас, щоб свою енергію прямувати в єдине русло  до перемоги і  для України, про яку ми донесемо правду і допоможемо.  Адже якщо українці не виходять на мітинги і їм не болить доля України, то чому має боліти середньостатистичному австрійцю? – запитує Анна і відзначає, що  проукраїнські австрійці дуже перейнялися агресією росії в Україні. – Одна австрійка зі сльозами на очах підійшла і сказала, що в неї нема що дати, але вона хоче обняти мене. Це було дуже зворушливо.

Наймолодший із сім’ї волонтерів чотирнадцятирічний Олексій Іванов з Києва  виїхав, коли   ворог розгромив сусідні будинки, бо до того мама казала, що, зрозуміло, що Київ же не бомбитимуть і не пустила Олексія до сестри у Відень. Хлопець говорить, що на одному з мітингів він находив понад 50 тисяч кроків, слугуючи зв’язковою ланкою між артистами, волонтерами, організаторами дійства. Олег Семенців  на публічних заходах спеціалізувався на розповсюдженні нашої  символіки, він поставив ціль одягнути Відень у блакитно-жовті кольори. Як дизайнер, розробив банти різних форматів і власноручно, закупивши відповідні стрічки, надавав їм товарного виду.

– Це було моєю віддушиною після важкого і насиченого дня, – каже молодий чоловік. – Приходив з волонтерських змін близько опівночі, а я з ключем завжди був першим і крайнім , і ще півгодини робив  ці сувеніри. А потім ми почали шити наші прапори. Люба Гусак це робила професійно  дома,  потім у майстерні. Все це ми розповсюджували на мітингах за пожертви. Голосом наших мітингів стала Аріна Єна, двадцятирічна студента,  висвітлюючи  тему мітингів, наголошувала, що у хлопця в червоній куртці можна придбати нашу символіку.  На одному  з мітингів, власне, в моїй коробці за цю продукцію зібрали  понад 5 тисяч євро. А були заходи, на яких нам люди донатили і понад 10 тисяч, – сказав волонтер.

– Мітинги поставили перед нами ціль і задали ритм.  А вже ввечері ми кинули громаді клич і зібралися в Барбареумі, де створили Кризовий штаб української діаспори Відня. І запрацювали в трьох напрямках: збір гуманітарних вантажів (на сьогоднішній день спеціалізується ГО Youkraine у Відні), допомога вимушеним переселенцям і  політичні медіа комунікації. І 25 лютого ми вже тримали свій волонтерський фронт. Це було так круто, що українці так  швидко структуризувалися. Ми скооперувалися з посольством України в Австрії, відкрили гарячу лінію.  В нас було 5 людей, до гаджетів яких   був під’єднаний цей номер цілодобово для інформування новоприбулих щодо житла, центрів реєстрації,  надання допомоги. Ми сформували дві бази: волонтерську і переселенську, списки – яка допомога потрібна і яку пропонуємо. Відразу наша ІТ команда створила  сторінку  в інтернеті  з цією інформацією, дуже багато постів було. З нападом такого сильного і озброєного ворога Україна не здалася, стала сильною в очах людей і вони хотіли підтримати правду і добро. Підприємство, що дає в оренду машини,   запропонувало  п’ять автівок, щоб ми безкоштовно ними користувалися по країні, Європі, місту, –  пригадує Анна ті часи  суцільного адреналіну.

– Після мітингів ми збиралися в Барбареумі,  дивитися новини,  і я зрозуміла, що напрацювавшись, нам разом легше було пережити ті шокові дні і новини з України, – говорить  Валерія, наголошуючи, що складно було, бо ніхто таким видом волонтерства не займався, а в більшості це студенти. Тому в перші тижні робили всі і все. Якщо треба було вантажити мішки, то дівчата це робили. Олег був людиною  номер один у кризовому штабі, його всі знали і довіряли. Приносили на пункт прийому, як розповідають волонтери, від дрібничок до машин. Олегові випало новенькою «Теслою»  від орендного підприємства два місяці розвозити людей у місця поселення. Валерія відповідала за базу помешкань.

Австрійські ресторани, кафе готували їсти, як для понад 80 волонтерів, так і людей, яких вигнала з України війна. Особливо  тепло волонтери розповідають про Віденську  кав’ярню Fenstercafe українця Олександра Ямкового, яку визнали однією з найкращих у Європі, вона сусідує з церквою Святої Варвари. Киянин бариста виконував замовлення волонтерів і кава в нього, як вони визнали,  найкраща у  світі. Тепер  кризовий штаб українців Відня вийшов на новий рівень, обсяги допомоги не зменшилися, але вони в новому руслі працюють, цілеспрямовано і точково.

Розширила свою діяльність і  Unlimited Democracy. Нещодавно тут  запрацював  Ukrainian Women’s Power Club спрямований на психологічну підтримку жінок з дітьми, яких вигнала з України війна. Дуже гарна філософія клубу – «Об’єднавшись, ми здатні на більше» від ко-засновниці психологині Наталки Терещенко. Клуб розпочав свою діяльність на платформі Unlimited Space – окрема команда, яка займається технічним оснащенням проектів, збором  ініціатив, які  тут стараються  реалізуватися. Робота триває. – Коли на твоєму боці правда, то коло твоїх друзів та партнерів значно розширюється. І стає рятівним, – каже Анна Паттерманн.

Запитую волонтерів чого навчив їх рік війни в Україні .

– Ми не зламалися, – каже Христина. –  Це були неймовірно тяжкі,  виснажливі події, як психологічно,  морально, так  і фізично,  але ми всі разом дійшли до цього часу. Ми не заспокоїлися, бо перемога ще не близько, але ми навчилися працювати у потрібному напрямку узгоджено, у нас є вже рік досвіду.

– Цей час відкрив внутрішні резерви, показав, що всередині є щось більше, ніж здається і що ця сила неосяжна,  з нею можна йти і йти, – доповнює Валерія. – Ми не ослабли, не розпорошилися, стали сильнішими. Мене особисто цей рік  навчив цінувати кожен момент.  Я вже не уявляю як би я могла жити, якби не познайомилася з цими  людьми, з якими сиджу тут, не уявляю без них свого життя, бо це люди з якими ми ділилися кофтами, бо холодно, чаєм, щоб зігрітися,  ми малювали сердечка на паперових стаканчиках і бажали гарного дня. Це так допомагало,  коли ти приходиш, як Христя казала, в тебе нема ресурсу, а тебе піднімають над цим і кажуть, ти зможеш. Оце цінувати дуже важливо.

– Я за цей рік побачила скільки добрих людей в почутті  єдності і бажанні  допомогти один одному, – каже Вероніка. – І я рада що я була однією з них. Олег Семенців зізнається, що цей рік навчив  його вчитися. – Я ж, як і дівчата, ніколи цим не займався, не був публічним, а тут довелося зустрічати людей, розвозити, організовувати відправку вантажів, навіть мити каструлі , щоб повертати в заклади харчування. З’ясував для себе, що я  можу багато чого робити. А ще навчився концентрувати увагу на найголовнішому, фільтрувати інформацію і пізнавати людей, з якими можна гори звернути і тих, з ким не варто  мати справу. Я знайшов особистий спосіб розвантаження і перезавантаження у виготовленні   нашої символіки, яка приносила ще й підтримку ЗСУ.

Олексій цей рік вважає новим етапом життя, періодом дорослішання, самостійності і самопізнання.

– Я не знав, що я можу бути причетним до такої великої справи і витримати це навантаження. А ще цей рік підтвердив моє правило: завжди готуйся до гіршого і коли воно настане, то  не так  сильно тебе збентежить. Я був впевнений, що ворог не стримається, свою ненависть він не приховував,  то ж я готовий до нових викликів, ми всі загартувалися і стали міцнішими, а війна триває. Очільниця ГО Unlimited Democracy Анна Паттерманн  відзначила, як важливо було розставляти пріоритети і казати «ні», коли ти розумів, що це не твоя компетенція і ти не працюєш у цій сфері.

– Я ще вкотре переконалася, коли ми єдині – ми рушійна сила, нам до снаги будь-які випробування і виклики, кожен хоче зробити більше і ми підтримуємо  і наснажуємо один одного цією енергією звитяжності. Нам вдалося і вдається збирати найбільші мітинги і запускати в русло допомоги Україні  найпотужніший  проукраїнський рух  Австрії, – каже Анна.

Їй прикро, що небагато країн визнало цю війну геноцидом українців, а росію країною-терористкою, хоч  міжнародна спільнота зібрала скільки доказів російського тероризму, що вистачить на два трибунали над  путіним.

– Вірю, що настане час правди і він запитає, що твоя країна чи ти особисто   зробив для України, щоб наблизити її  перемогу, і  розставить все на свої місця, – впевнена  волонтерка.

Запитую, якою бачать  молоді люди Україну після Перемоги.  Анна задумується і каже,  про високу ціну нашої незалежності,  сумнівається чи зможемо ми спокійно жити біля такого захланного сусіда.

– Війна змінила нас усіх. І перемога змінить і нас, і світ. Мусять з’явитися якісь нові елементи. Варто створити країну, в якій молодь могла би реалізувати свій потенціал і мрії.

Олег Семенців  хотів би бачити Україну українською, без внутрішнього ворога і з державною мовою. Волонтер каже,  виростаючи на Тернопільщині,  не чув російської, а тепер повно українців, так званих, російськомовних. – Держава має загоїти цю рану, щоб ми стали монолітом і ніколи не ділилися ні за якими ознаками: ні географічними, ні мовними, ні релігійними. Ми вже не будемо такими, якими були раніше. З перемогою у нас відкриється нове дихання, свіже бачення. Треба буде на місці розгромлених росією будівель зводити нові будинки, гарної , неповторної архітектури, – заглядає у переможне  майбутнє  земляк.

– Я хочу, щоб в Україну, яку тепер знає весь світ, з допомогою якого вона  перемогла такого сильного і лютого  ворога, їхали люди дивитися, дивуватися нашій міці, пишалися разом з нами нашою історією. Ми ж ,насправді , дуже багата країна, в нас є що показувати і Україна може жити з туризму. Це джерело казни може бути дуже потужним,  – каже волонтер. – Доля кожного із нас укотре збіглася не лише з долею Незалежної України, а й із майбутнім світовлаштуванням. Вирішується не лише ким українцям бути, але взагалі – бути чи не бути… Дуже хочеться  бути. Бути свідомішими, сильнішими, дорослішими . А з перемогою   у нас буде можливість побудувати ту країну, про яку ми так давно мріяли, – каже Валерія.

Христина додає, що  саме їхнє покоління має унікальний шанс все змінити і побудувати те, чого так хотіли наші пращури, століттями виборюючи незалежність.

– Дуже хочеться, щоб оця наша єдність проти війни лишилася і з перемогою над ворогом,- каже студентка.

Наймолодший волонтер команди Олексій впевнений, що Україна стане   вільною країною великих можливостей.

– Але знаю, що можна буде нам, українцям, розслабитися лише тоді, коли виграємо у цій війні.

Що ж, російсько-Українська війна, яка триває  дев’ять років,   показала всьому світові не лише мужність, силу та гідність українства, а й колосальну єдність земляків. Ми вкотре переконалися, що  українська діаспора – це ще один потужний тил, який гідно тримає стрій і  наближає перемогу  Батьківщини над окупантом.

Людмила ОСТРОВСЬКА, наш спеціальний кореспондент. Відень, Австрія