— Не люблю, щоб у шафі висіли старі речі. Але весільне вбрання зберегла. Доньки сказали приміряти. Із чоловіком вирішили влаштувати в ній фотосесію за 20 років шлюбу, — розповідає 40-річна Зоя КІЦАК із села Великі Гаї Тернопільського району. Із чоловіком Володимиром, 48 років, відзначили порцелянове весілля. – пише “Газета по-українськи”.
Подружжя має четверо дітей — 19-річну Тетяну, Марічку, 17 років, 9-річного Остапа й Гордія, 7 років. На 20-ту річницю шлюбу доньки влаштували батькам романтичний вечір, оплатили сауну й замовили суші.
— Діти фотографували нас удома, — говорить Зоя Кіцак. — Костюм, в якому чоловік одружувався, не дожив до цього часу. Тому Володимир надів інший. Я ж була у своїй весільній сукні. Вона ідеально сіла по талії, але в грудях корсет довелося розпустити. Плаття подарував чоловік перед весіллям. Спочатку думала купити в салоні. Та там сказали: “На Дюймовочок суконь немає. Треба тільки шити”. Я тоді важила 46 кілограмів. Сама намалювала фасон і обрала тканину. Плаття тришарове — підкладка, фатин, а зверху — шифон.
Фото у весільному вбранні опублікували у фейсбуку. Приємно чути від інших, що ми майже не змінилися, — продовжує. — Намагаємося не пити кровці одне одному. Жінка приваблива, якщо в неї хороший настрій. Чоловік гарно виглядає, коли після роботи йому хочеться йти додому.
Зоя працює логопедом-дефектологом, Володимир — історик, докторант Тернопільського педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.
— Чоловік — мій колишній викладач, — розповідає Зоя Кіцак. — Якось замість професора мав у нас читати історію культури. То було перед Великоднем, п’ята пара. Прийшли до нього зі старостою відпрошуватися, бо хотіли раніше додому поїхати. Не відпустив. На парі дав писати контрольну роботу. Весь час ходив по аудиторії — слідкував, щоб ніхто не списував. Потім розповів, що то мене так роздивлявся. Після заняття наздогнав на сходах: “Маєте бажання піти на каву?” Ми посиділи в кафе “Затишок”. Потім пішли в Катедральний собор й стали у чергу до сповіді. Після цього Володимир провів мене в гуртожиток. Так зав’язалися стосунки. Згодом чоловік розповів, що в той вечір прийшов додому і сказав братові: “Я зустрів гарну дівчину. Напевне, буду одружуватися”.
За кілька місяців закохані побралися.
— Обвінчалися в Катедральному соборі в Тернополі, — говорить Зоя. — На святкування в ресторан прийшло десь 200 гостей. За тиждень гуляли ще в мене вдома — в селі Малі Загайці Шумського району. Святкували у будинку культури. Запросили сотню гостей. Напекли триповерхові 30-кілограмові весільні короваї. Їх дружби ставлять на плечі й несуть удвох. Наприкінці весілля староста розрізував і роздавав усім.
Тоді дехто мене питав: “Він — викладач, а ти — студентка. Невже з розрахунку за нього йдеш?” Відповідала: “Так, бо бачу, що маю на кого розраховувати. Ця людина ніколи мене не підведе”. Знала, що завжди зможу на нього покластися. За 20 років було всяко. Але ми все здолали. Трапляється, що голосно поговоримо. Я можу емоційно доводити своє, проте не переходжу на особисте. Тому ніколи серйозно не сваримося. Якщо виникає непорозуміння, обговорюємо.