У тернопільському магазині одяг з Європи, а обслуговування совдепівське

Моя знайома – як той стріляний горобець, якого на полову не зловиш. Навчили добрі люде – дивиться вздовж, а живе навпоперек. Причому, насупроти усім труднощам.
І коли вона з‘явилася ошелешена, мене це здивувало.

Прийшла з “шопінгу бутіками” – з рейду магазинами “одяг з Європи”, в яких трішки попорпавшись, можна було знайти фірмову річ за непристойно низькими цінами. І для гаманця рай, і для жінки задоволення. Бо не так часто на нашу платню можна “розкошелитись”.

Розповіла, що коли заходила в черговий тернопільський “секонд-хенд”, побачила у віконечку папірець з написом: “усміхніться та привітайтесь – отримаєте знижки”. Усміхнувшись на всі свої та придбані зубки, знайома зайшла до крамниці. Вглибині, за розвішаними англійськими футболками стояв чоловік, про якого з виду скажеш, що він великого болота кулик. Опецькуватий та надутий, він не справляв враження хлібосольного продавця. Не отримавши на свою усмішку відповіді, вона взялася оглядати товар. Коли запитала, в яку ціну жакетик, отримала стільки відповідей, що на однім кілку не повісиш. Мужчинка спочатку зауважив:

– Я думав, що ви німа. Зайшли і не привіталися. Не бачили вивіски?

– Та бачила, – спромоглася на слово жінка, – усміхнулася вам, та побачивши вашу фізію далі усміхатися перехотілося.

І далі вона стала безкоштовним і, напевне, не першим слухачем лекції на тему : що таке вроджена інтелігентність і чому ми до Європи і рачки не доліземо з таким вихованням.
Знайома спробувала вставити свою заувагу, що, власне, вітатися першими мають чоловіки. І в Європі, яку вона об‘їздила, а не облазила рачки, продавці вибігають до потенційних клієнтів з крамниць, допомагають їм у виборі товару, гостюють кавою, і на їх обличчях усмішка просто приклеєна. Але переслухати всього, що з піною коло рота видобував з себе продавець європейських перебірок, вона не мала ні бажання, ні змоги. Останню фразу запам‘ятала: виховання – не пиво, у рот всім не наллєш.

І, уявивши, як з таким вихованням ми добираємося до Європи, не тільки усміхнулася, – щиро розреготалась.

– Багато вас таких продавців, – докинула до свого сміху, – та слава Богу не всі вкупі.
Доки жінка йшла до мого помешкання – не могла оговтатись від нахабства, яке чи не на кожному кроці перекриває нам кисень.

– Та що ти береш до голови, – заспокоювала я знайому, яка ніяк не могла позбутися неприємного емоційного осаду. – Згадай-но ту чорнявку, яка постійно «обгавкує» покупців у крамниці біля нашої роботи. Таке враження, що її з ланця ніколи не спускали. І що від “совдепівських” часів нічого не змінилося.

Чи змінилося?

Зоряна ЗАМКОВА