Прізвища більшовиків, які мордували жителів Тернопільщини, можна знайти в бібліотеках

Побачила світ книжка  журналіста, краєзнавця, письменника львів’янина  Степана Лепеха «І у кожного  зброя була за плечима…».  Розповіді , що  увійшли до цієї збірки тематично пов’язані національно-визвольною боротьбою у 1930-60 роках проти польських, а відтак більшовицьких окупантів за Українську Самостійну Соборну державу. Географічно вони охоплюють терени не тільки Західної України, а й Закерзоння, Вінничини, Хмельниччини,  Рівненщини, Волині та інших регіонів.  Книжка написана на документальних фактах, належить до тих,  за якими   можна вчити історію України.

Думаю, що заспів, а саме словами пісні  «Йшли селом партизани»  відкривається ця збірка оповідань про героїв УПА,  допоміг автору  подвиг дійових осіб ,  борців за самостійну  Україну, влити в  єдине русло творців історії  визвольного руху України. А ще  мистецьки підкреслити, що слава  борців за незалежність   пережила самих  творців цієї сторінки  історії уже в четвертому поколінні. До них  належать  автори: і книжки, і  пісні. Адже слова й мелодію до неї створили у 80-их роках  львів’яни – Ярослав Нудик і Сергій Смолюк. Пісня була наскільки популярною, що в період відродження української культури, національної пам’яті її зарахували до давніх народних.  Слова її  звучать лейтмотивом  розповідей, канвою структури збірки.

За даними Українського інституту національної пам’яті, через лави ОУН -УПА пройшло понад 100 тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей. Життя-подвиг майже 20 повстанців, українських патріотів ожили  у цьому виданні, яке  містить у собі щось сакральне — своєрідний іконопис у слові.  Всі герої Степана Лепеха захоплюють безмежною відданістю справі боротьби, мужністю. Хоч вони всі звичайні люди. Читаючи, мимоволі починаєш дивитися на світ  їхніми очима, шукати підстави і мотивацію, розуміння їхньої звитяги. Вони свідомо обирали один шлях на все життя.  І назад дороги вже не було. А повстанські путівці   в сюжетах оповідань дуже часто  пересікалися  на Тернопільщині, де активно розвивалися Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.

Життєва дорога  героя  розповіді  «Повернення загиблого провідника» приводить до тихого мальовничого місця на наших теренах – в село Олексинець  Борщівського району. Зворушливо і детально автор описав становлення борця за незалежність , керівника Віньковецького надрайонного проводу  ОУН на Кам’янеччині та Вінничині, який ніби загинув у 1951 році,  Василя Николина – брата   дідуся  вчительки Олексинської школи Борщівського району Марії Магас. У 2018 році  СБУ  її запросила  до Києва для ознайомлення  з агентурною справою «Вороги». А шукати   родича пані Марія почала за заповітом мами, яка   відійшла в засвіти, і бачила Василя тільки один раз, коли приходив з лісу. Але у 80-х роках приїжджали якісь солідні чоловіки і  цікавилися німецькою оцинкованою діжкою, яка насправді   валялася  на дворищі. Після них – і діжки не стало, і  портрета батьків. У жінки закрався сумнів,  чи не сам  Василь то був? Адже толком про його смерть нічого і не  відомо. Опізнала лише одна жінка, а посмертної фотографії не було у справі. Та й справу, як з’ясувала  Марія, то розсекречували, то знову засекречували. Допомогли у пошуках істини  і два учнівські зошити спогадів репресованого  дідуся Михайла, які випадково  знайшла пані Марія .

Автор книжки оперує справжніми прізвищами, деталями сьогодення, розкриває підступність більшовиків. Інститутський товариш   Василя  Іван Заваригін  начальник МГБ, який зіграв величезну роль у його житті,   був подвійним агентом. Його завербували  в НКВС ще до вступу в Бучацький виш. Вже тоді, в сорокових, більшовики планували йти в Західну Україну і починали начиняти  місцеві інституції своїми кадрами Але Іван чітко знав, що  може багато зробити для своїх хлопців, перебуваючи у ворожому таборі. Адже коріння його тернопільске з діда-прадіда.Він багато і зробив для розвитку ОУН-УПА на місцевих теренах. Коли Івана перевели в Москву,  в післявоєнний час прийшов у район  справжній терор. Цитую: «23 жовтня 1947 року    заарештували  і вивезли до Сибіру 24 олексинські сім’ї – 66 «ворогів народу». Нічого не міг вдіяти і місцевий кущ ОУН, бо війська наїхало небачено. Наслухавшись про успіхи  тутешніх повстанців, нові  керівники МГБ за живого чи мертвого «Мороза» пообіцяли величезну премію. А коли ніхто не зголосився здати  місце його знаходження,  закатували батька, в надії, що на похорони прийдуть сини. Біля його  свіжої могили  таки спіймали  синів Михайла і Павла. Це бачив Василь  крізь сльози з околиці лісу. На ранок  на місці  засідки були тіла п’ятьох  емгебистів, на могилі горіла свічка, а до хреста була прибита табличка з написом «Слава Україні! Героям слава!».  З Михайла у застінках Борщівського МГБ зізнань не вибили, судили в Москві  та вислали в Сибір, як політв’язня, на 9 років. А воїну Червоної Армії     Павлу,  який повернувся з фронту, як політв’язню, дали 25 років.

Навесні 1948 року  провідник Вінницької округи  Йосип Демчук повідомив «Мороза», що його переводять  керівником у Кам’янець-Подільську область і призначають керівником Віньковецького надрайонного проводу ОУН з тим щоб оперував і в деяких районах Вінницької області. Тоді Василь одержав псевдо «Богдан», хоч його ще крім «Мороза» звали «Хмелем».Він дбав за молоде поповнення, водночас юним патріотам казав , що  шлях підпільної боротьби дуже небезпечний, смерть чекає на кожному кроці. І тільки обов’язок перед Батьківщиною, перед її історією і майбутнім дає  сили твердо йти шляхом боротьби проти сталінського режиму. Олексинці пишаються своїм земляком, тішаться, що дожив до поважних літ в Канаді і за волею автора повернувся до батьківської хати, щоб на рідній землі залишитися навіки. Степан Лепех зворушливо описує перипетії з   оцинкованою діжкою, в яку підпільники заховали документи, значимість портрета батьків,  які  у 80-их Василь забрав із хати. То він приїжджав на рідне обійстя, не хотів завдавати клопотів родичам. Представник третього покоління від Івана  Заваригіна, внук Василь, названий на честь свого батька, якого назвали на честь  дідового друга, допоміг Марії Магас  розібратися у справі і зустріти  славного родича. Твір ще раз підкреслює міцність  дружби, силу побратимства, земляцтва. Слід  зауважити, що всі оповіді з карколомними сюжетами  і величезним фактажем дихають історією і кожна з них могли б стати  цікавою кінороботою.  Допоки  подвиги героїв живуть у фондах архівосховищ, письменницькому слові, у нашій пам’яті і  передаються з покоління в покоління, творці історії визвольних змагань  з нами, живуть в нас і в наших серцях. Берегти цю пам’ять  – наш обов’язок і перед нашими предками і перед нашими нащадками. Бо тільки там, де пам’ятають загиблих, є ті, хто захищає живих. А нам у цей період новітньої окупації тими ж загарбниками, що й сто років тому зарилися на нашу незалежність, дуже потрібен  приклад звитяжців, українських героїв,  які положили душу й тіло за нашу з вами свободу.

Автор  книжки Степан Лепех  передав по екземпляру книжки «І у кожного зброя була за плечима»   у Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку, Тернопільську   центральну міську бібліотеку для дорослих,  у бібліотеку-музей “Літературне Тернопілля”. А побажанням читачам стали словами  заголовної пісні: «Пам’ятайте  ж ви їх, пам’ятайте такими,  Пам’ятай їх завжди, українська земля».

Людмила ОСТРОВСЬКА