Чому тернополянка вважає, що ми сьогодні живемо у фантастичному трилері

А як добре все починалося. Була впевненість, що моє покоління — щасливе. Бо ми народилися після Другої світової війни і вибуху на Чорнобильській атомній. Зростали у незалежній країні. Нам не загрожували “чорні воронки”, Голодомор і проблеми за спілкування рідною мовою. А єдина революція у короткому житті була безкровною і минула без жертв. Мене тішило, що немає більше випробувань.

Так я думала до фосфорної аварії біля Ожидова. До реваншу Януковича, Євромайдану. До побиття студентів у центрі столиці, коли хотілося протерти очі і переконатися, що в новинах розповідають про твою Батьківщину, а не про повстання в далекій тоталітарній країні.

Коли беркутівці вбили перших протестувальників моїм ровесникам здавалося, що гірше бути не може. Ми помилялися. І живемо у цьому “гірше” вже шостий рік… І “Пливе кача” більше ніколи не буде для мене піснею. Тільки реквіємом, від якого у грудях перехоплює дихання.

А сьогодні на карантині вдруге подивилася кіно “Зараза” про поширення невідомої хвороби. Чомусь згадала, як ми з подругою пішли на його прем’єру, і з якою радістю після фінальних титрів я вийшла з кінотеатру, бо настільки реалістичною видалася ця стрічка. А надворі було звичайне, розмірене, спокійне життя. І переживання від того кіно залишилися у темному залі.

І от через дев’ять років переглянула фантастичний трилер знову. Й усвідомила, що весь білий світ, і я, і моє покоління втрапили всередину цього фільму. Тож тепер (уже вкотре) в мене неабиякі сумніви (м’яко кажучи) щодо того, чи ми щасливі…

Мар’яна БОБРІВЕЦЬ