«Щоб людина стала кращою, треба, щоби вона пережила трагедію», – Василь Дутка

Із знаменитим художником і скульптором, якого знає весь світ,  нашим земляком з села Миколаївка Бучацького району Василем Дуткою, я мріяла зустрітися давно. Він – відмінник освіти України, нагороджений  медаллю ім. Т. Яблонської, орденом «Заслужений для культури Польщі», срібним значком Львівської національної академії мистецтв.  Працює на посаді доцента кафедри образотворчого мистецтва в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ. Буває у нас з виставками живопису, є в області і його скульптури.  Уже кілька років як не стало батьків митця, опустіла сільська хата. Тепер  Василь Якович  робить найріднішим людям пам’ятник. Така скромна і велична  мета  його приїзду на малу батьківщину. Але проїжджаючи  через Тернопіль, він люб’язно погодився на інтерв’ю.

– Ваші полотна  різножанрові, але пізнавані не тільки за  оригінальністю мазків, а й об’єднані темою відображення українських культурних надбань. Коли переглядаєш  ваше «Гуцульське весілля», чи «Посріблені гори», «Вертеп», «Весняний ранок», «Плотогони», то розумієш, що це все суголосе твоєму серцю, що життя прекрасне…

– Покликання художника  розбуджувати в людському серці позитивне світосприйняття. А формується воно з наших витоків. Моя  Миколаївка знаменита тим, що в ній є Дністер .Ми там колись купалися, бігали, видовбували з каміння бивні мамонта. Там я робив свої перші малюнки, шукав барви, щоб відтворити сільську красу.

– Хтось із родини був художником?

– Моя бабця Катерина, тепер я знаю, була талановитим художником. Вона розмальовувала людям печі з коминами. Фарби підбирала натуральні, глину, розтирала це з яйцями і її запрошували наводити красу.  Мама з татом були простими хліборобами. Перший мій досвід художника розпочався в дитячому садочку. Тоді хтось подарував нам фарби, професійні, дорогі і справжні пензлики з білчиного хвоста. З висоти років, я аж не вірю, що таке могло бути. Але я полюбив ті яскраві, багатокольорові барви і малював усім яблука, груші.

Художньої школи не було, але в селі був маляр Василь Захарійчук, який розмальовував іконостас у церкві. І десь  мабуть шестикласником,  я біля нього навчився розтирати фарби, натягувати полотно на підрамник, ґрунтувати. А потім я робив репродукції картин  з Тарасом Бульбою, з козаками, що пишуть листа турецькому султану, з гладіаторами. Я любив вирізати з дерева перочинним ножиком літачки, пташечки… Мене цікавили людські фігури  в рухові, з почуттями.

Сестра Марія привозила фарби, альбоми і я малював у них і складав малюнки  на шафу. Нікому до того не було діла. І якось я потрапив до лікарні і почав малювати портрети людей, з якими був у палаті. Головний лікар побачив і сказав, що я талановитий і мені треба вчитися. Він приніс довідник і я вибрав Косівське училище прикладного мистецтва. Потім була армія, Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. А побачивши мої роботи на  виставках, мене запросили викладачем у Косів. І так уже понад 25 років навчаю талановиту молодь.

В основному на навчання приходять до нас сільські діти. Село дає для них незамінні  якості потрібні художникові – працелюбство. Діти в селі привикли працювати, оточені природою, красою. Бачать постійно квіти, дерева, корів, котів, річку, гриби, черешні, цвіт яблунь. Всі діти талановиті, мають творчий потенціал, змогли досягти мети. Я пишаюся своїми випускниками.

Перша виставка художніх робіт Василя Дутки відбулася в Жешуві у 1991 році. Назвав символічно «Щаблі» . Ступені росту демонстрував у майстерності відтворення краси архітектури  міста своєї юності – Львова. Скульптура і живопис два крила митця, які і сформували манеру і стиль його робіт: потяги пензля  на полотнах не згладжені, а викладені, як мозаїкою. Сам Василь Якович каже, мазки кладе, як шматочки глини, і виходить скульптурний живопис.

Дуже оригінальна образотворча мова з поєднанням не тільки тонально-кольорових співвідношень, а й характеру мазка, його довжини, напрямку, що підкреслює декоративність, рельєфність малюнку,  виступаючи  окремим елементом художнього твору. Ця пізнаваність авторської руки нашого земляка відкрила можливості участі у міжнародних пленерах. А це в свою чергу  сприяло контактам з мистецькими колами інших країн, участь і перемоги в  міжнародних конкурсах, як живопису, так і скульптури.

Серед найяскравіших моментів – початок Олімпійських ігор у Польщі. За задумкою організаторів треба було з кожної країни показати зразки мистецтва. Перший день належав Україні і його картина «Гуцульське весілля»  на велетенському екрані вигравала жовто-гарячими барвами. Саме цей колір дав  емоційну виразність, заворожуючи  напругою і   формальною стриманістю поз персонажів. Випромінювання активного кольору   ніби  дає вібрацію полотну, а з цим оживає   перехід  весільного кортежу наречених через річку, наповнює радістю  народження нової сім’ї, очікування  величного свята життя.

– Так Олімпійські ігри в Польщі розпочалися  на українських конях, – сміється художник.

Далі ми розмовляємо про ідентифікацію українського мистецтва у світі.

– Я досліджував це питання в Польщі. До 18 століття у них національних ознак мистецтва не було. Художники навчалися у Відні, Парижі, Мюнхені. Трохи звідусіль привозили, поки не з’явилися теоретики, які виступали з маніфестами, що мистецтво має бути національним. З другої половини XIX століття до 1939 року включно польські митці інспірувалися в своєму малярстві західноукраїнськими мотивами, побутом гуцулів, карпатськими краєвидами з їх дерев’яною архітектурою. І вже в 19 столітті побачили, що Польща має  свою національну школу  мистецтва, але на базі нашої культури.

Мене це зачепило і я взяв темою дисертаційної роботи  дослідження   сприйняття польськими художниками культури Гуцульщини, нашого побуту,  українського змісту  в їх  мистецькій мові. З’ясував для себе, що зображених польськими художниками наших обрядів, традицій, нашої культури  в їхніх  музеях у сто разів більше, ніж у нас. Мабуть треба, щоб і в нас була   пріоритетною національна школа, щоб кожен художник мав за обов’язок відображати у своїх творах, виставках культурне надбання українського народу в будь-якому аспекті.

Впевнений, що наше мистецтво  ідентифікують за сільськими мотивами. Хотів би ще сказати про єдину у світі Косівську кераміку,  над якою взяло опіку ЮНЕСКО. Своє глибоке коріння має опішнянська, закарпатська кераміка. Це все  пізнавана Україна. І Карпати, і мазанки, і соняхи, калина, верба. Місто – це архітектурні вирішення, візитівки населених пунктів, а село із своїми неповторними рушниками, вишиттям, узорами, поєднанням кольорів – це наш мистецький бренд.  Зрештою, всі видатні люди вийшли з села, –  каже Василь Дутка.

Коли художник виставляє свої картини у Франції, Німеччині, в Греції  чи у  Великій Британії, там обов’язково має бути  відтінок того, що робить експозицію неповторною, з Україною в серці.

У навчальних закладах, які він закінчив з червоним дипломом, відзначаючи його  індивідуальну манеру, пластику, колористичні особливості живопису, пророкували і рекомендували зайнятися скульптурою. Мав  тверду руку і глибоке бачення образів. З особливим пієтетом  розповідає про конкурси, де він перемагав. Так він є автором  відзнаки «Гран-прі» для фестивалю ім. Н. Яремчука.

Став переможцем  конкурсу на найкращий проект погруддя польського композитора і громадського діяча Ігнація Падеревського, який свого часу навчав гри  на фортепіано дочок королеви Вікторії, був прем’єр-міністром ІІ Речі Посполитої,  опікувався  талановитими дітьми-сиротами, оплачував їхнє навчання. А народився цей віртуоз  у селі Курилівка Житомирської області. Він наскільки харизматична особа в Польщі, що Василь Якович  зробив і погруддя музиканта для відкриття музичного салону у Варшаві, яке відкривав Президент Польщі Броніслав Комаровський. Портрети Ігнація Падеревського  автор дарував і для офісу Президента, і для Сенату РП. Зробив дві скульптури польського священика Фреліховського, який допомагав вижити людям в німецькому концтаборі в Дахау. Один пам’ятник  поставили в Польщі, другий – в Німеччині.

Особливе місце у творчості скульптора  зайняв Папа Римський Іоан Павло ІІ. У місті Тарнов   авторства Василя Дутки – меморіальна дошка цьому видатному полякові з українським корінням, яке сягає Тернопільщини. А в місті Туліґлови – енергетично потужний пам’ятник Павлу ІІ. Стоїть він при в’їзді в місто з піднятою рукою, ніби благословляє.

– Це значуща і велика робота. Після того, як вибрали  рисунок постаті священика, я  зліпив з глини цю постать 2,5 метри висотою. Глини пішло  тонна і 200 кг. Обшир, формат, священничий одяг – все це  потім треба було відлити в бетоні. Це я робив у Косові. А міддю обтягували і карбували у Тернополі мої колеги Богдан Гриненко і Михайло Самарик. Пустотілий пам’ятник   уже важив 77 кг. Коли перевозили через кордон, нас питали, що веземо. Водій відповів, що Папу Римського. Як вони нас бештали за  невдалий жарт. Але відкрили фургон і переконалися, що ми таки його і веземо, – сміється художник.

Запитую свого візаві про те,  з якого матеріалу можна було б поставити стіну, яку ніхто не зміг би зруйнувати.

– З освіти і культури. Якщо це на висоті, то ніхто нам не страшний.

– Чим найбільше пишаєтеся у житті?

– Тим , що я зображую культуру нашої держави, що створюю Україні позитивний імідж, що презентую   мистецтво України у світі.

– З якою людиною  ви хотіли б провести  один день. Що б ви з нею робили?

– Я б хотів це зробити з шведським художником  Андерсом Цорном. Я б подивився, як він працює. Дуже захоплююся його мистецтвом

– А для чого потрібне  мистецтво?

– Відповім цитатою теоретика мистецтва Прудона: «Художник не може займатися мистецтвом, як іграшкою,  а мусить відігравати суспільну роль». Це так, як барабанщик, коли солдати ідуть в атаку, він може відбивати тільки ті мелодії, які потрібні для атаки. Мистецтво потрібно, щоб люди ставали  добрішими, гармонічнішими зі світом, красивішими.

– Хто визначає, що красиво, а що ні?

– Наше око, наша душа. А мистецтво прекрасне, коли виражає почуття, пристрасть, мрію. Це може бути будь-яка річ, будь-яке переживання, але таїна прекрасного неосяжна, бо має  знайти в душі глядача продовження, змусити зазирнути в самого себе.  От я напишу картину  – і тішуся зробленим, милуюся навколишнім світом і люблю його. Усе прекрасне має бути зроблене з любов’ю.

– Митці переконують, що світ прекрасний і щасливий. Чи може він бути таким, якщо у світі війни і голод?

– Вся наша історія, на жаль, склалася якось так із бід і нещасть, гноблень і воєн. І саме це стало  рушійною силою прогресу. Древні греки казали, щоб людина стала кращою, треба, щоб вона пережила трагедію. Основні твори того періоду – трагічні. Є можливість переосмислити цінності, розділити суєтне і стабільне. Щастя, краса для кожної людини – змінна константа. Воно таке ж мінливе й ефемерне, як погода й залежні від неї настрої.  Щастя завжди індивідуальне, як народження, як смерть. Смерть породжує пам’ять, яка стає  не просто частиною історії.

Пам’ять – це наша совість, біль, наша гордість. Відкритою раною стала  неоголошена Російсько-Українська війна. Зараз виростають в  країні пам’ятники, меморіали молодим людям, які стали на захист цілісності держави. У Тернопільському районі народився Герой України Володимир Гарматій. Він навчався у селі Соборному, там початкова школа тепер його імені. Я робив скульптурне погруддя Героя України. У Чернелеві-Руському, де він зростав і жив,  на фасаді Будинку відкрили меморіальну дошку, освятили пам’ятник на його могилі.

Дуже важко енергетично  робити такі скульптури. Ти ніби проживаєш життя Героя, але це і твоя віддача йому, подяка за мирне життя і можливість працювати. Володя загинув  у липні 2014 року під Сєверодонецьком, що на Луганщині, підірвавшись з побратимами на фугасній міні. Він був командиром мінометного взводу 51-ї окремої механізованої бригади. Знаю, що з Тернопільського Національного економічного університету, звідки він двадцятиоднорічним  пішов на фронт,  ініціювали процедуру  присвоєння імені Героя України цьому вишу.

Цього року на Покрову  у Коломиї біля військової частини  відкрили меморіал українським воїнам, які загинули  в Другій світовій війні, Афганістані  та в зоні АТО. Три постаті захисників, кремезних хлопців – полеглих бійців з  10 гірсько-штурмової бригади, а також поминальний дзвін. Це людська шана нашим захисникам, там завжди квіти. Дуже хочеться наблизити перемогу в цій війні.

– Якби можна було видати закон, якому всі у світі  повинні були б підкорятися, яким би він був? 

– Закон про об’єктивність, справедливість,  дотримання одного стандарту для всіх.  А ще, щоб він захищав найважливіші поняття – честі, совісті, добра, доброзичливості. Вони чогось не в ціні, а, може, їх неможливо було реалізувати уповні. То хай буде законне рішення. Тоді воєн і голоду не буде, тоді кожен над  своєю головою лататиме озонові діри у нашому небі і життя буде прекрасне і дивовижне не тільки на полотнах художників.

Людмила ОСТРОВСЬКА