Молодь тепер страшна. Невістка сказала: «Ви своїх дітей виростили, а до моїх не пхайтесь»

Сідаю вчора у Франківську на потяг “Рахів – Одеса”. З моїм, щастям, ясна річ. В купе уже їдуть троє чабанів зі свіжовичиненими шкурами і торбами вовни, бринзи, буцу. Насамогонені до стану несвідомості і невагомості. І політично підковані на всі кутні зуби. Дивляться по айфону якусь вічноквартальну хрень і гиржать, шо коні.
Щоб не здохнути в перегарному вакуумі, шукаю через провідницю вихід у якийсь інший український макрокосмос. Підселяє мене в купе до двох поважних галицьких пань, побожних греко-католичок, фист файних ґаздиньок на всі руки, Кайдаших на всю душу та викладачок красного письменства в шанованих галицьких універах.

Ну і розмова відповідна:

– А ось Іван Якович Франко, ставши декадентом…

– Але, він же, все-одно, писав: “Лупайте сю скалу!”

– Нестабільний був. Його жінки зіпсували.

– Так. В нас все нестабільне. От кажу невістці: ” Отако роби!”, а вона мене що – слухає? Робить, як хоче. Думає, що мудріша за свекруху. А зараз!

– Молодь тепер страшна пішла. Моя невістка мені сказала: ” Ви своїх дітей виростили, а до моїх не пхайтесь!”

– А своїй кажу: то все погано закінчиться. Не ходи з розпущеним волоссям, не малюй брови. Не прикидайся мавкою – ти порядна вихователька в садочку!

– Так. Наша Леся про це в “Лісовій пісні писала”. Мавки погано закінчують. Одинокими зостаються.

– Ой, так. А зараз час такий страшний. Дивіться: що робиться! Патріоти нас зрадили, зарплату не збільшили, тарифну сітку, кажуть, будуть міняти.

– Чому все так погано? Де ми Господа прогнівили?

Вони дістають вервиці і довго моляться, щоб Господь підняв зарплати, врозумив невісток, дав підзаробити на нові чоботи, знизив комуналку і навів порядок в державі. Бо скоро вся молодь повтікає за кордон і не буде кого вчити. А так, хоч коли-не-коли, а за залік, чи за трійку на іспиті можна прожити.

І вони далі продовжують професійно сосюрити про те, як клята влада їх тичинить і павличить, про хуху муховинку в гаманці, ревучих волів біля ясел, цілковитий вовчок в Україні , безмежний жадан змін до стабільного позаяка, одвічне українське прохасько з торбою по світу і тотальне забужко в майбутньому.

– От послухала сина! Казав, що Зе зламає Систему. А воно нас ламає.

– Та і в мене так само – одне розчарування. Знаєте: наче Вія з могили випустили.

– Немає в нас Котигорошків.

– І Захара Беркута немає.

– Так. В нас нічого немає. Живемо в 95 кварталі.

– “Камінний хрест” – доля нашої Неньки, якщо не станеться культурної революції!

Тут я не змовчала.

Ні, ні! Я чемна і необсценнолексична напередодні Дня української писемності.
Попросила вельмишановних пань ретельніше молитись. І пояснила, що, поки вони гризли своїх невісток і стирали камінчики на вервичках, культурна революція вже відбулась.

Зелені кхмери рулять. Зе енд не за горами.

Дзвінка ТОРОХТУШКО