«Cвекруха сказала: як же тобі пощастило, що ти зустріла мого сина», – Надійка Гербіш

Якось свекруха сказала мені: як же тобі пощастило, що ти зустріла мого сина! Уявляєш, що було би, якби ти його за своєю наукою проґавила? Сміючись, відповідаю їй, що він би знайшов спосіб цьому запобігти, але мимовільно уявляю – а що, якби?

Я була би вільною, неприв’язаною ні до часу, ні до конкретного простору; поїхала б собі, як мама, у Кенію, чи, скоріше, в якусь Індію; я б жила всюди потрошку, не мала би рутинних звичок, лягала би спати далеко за північ, танцювала би до ранку, писала би беззастережно.

У моєму волоссі жив би вітер, мої ноги були би в синцях від гір і схилів, кава би пилася тільки в красивих кав’ярнях, а все власне земне «багатство» я носила би, наче равлик, у наплічнику за спиною. Не переймалася би тим, чи вчасно вийняте прання, не тужила би раптом посеред дороги, випадково побачивши в небі ключ перелітних птахів, і ніхто не сварив би мене за схильність до запізнень.

Але як би я засинала тоді? Така домашня жінка, якій не спиться без обіймів, яка, ночуючи деінде, випрошує стос товстих ковдр, які б притиснули собою й хоч віддалено нагадали живий дотик і додали захищеності; чиї руки не можуть перенести пакети з магазинними покупками, але прагнуть безупинно носити дітей; чий голос найбільше надається для того, щоб співати колискові й читати уголос при світлі лампи й свічок про всіляких там, скажімо, гобітів, ельфів, Аслана та його друзів?

Мабуть, моя свекруха знає мене краще, аніж я знаю себе; вона знає, що я нізащо не мала права проґавити любові й домашності. Знає аж так добре, що, телефонуючи, питає, що я пишу, і наказує вдавано сердитим голосом, щоби я не забувала за «тою роботою» писати книжки, бо вона вже давно не читала від мене чогось новенького. Куди тепер їдеш? – часто питає вона, бо теж знає, що моє домашнє серце таке лише наполовину.

І я думаю: як же добре, що усміхнений Бог дав мені і дім, і дорогу, і що моє серце живе десь їм на перехресті; відкрите всім вітрам, але щасливе по вінця.

– То правда, мамо, добре, що не проґавила, – кажу їй, не перестаючи сміятися.

– От і молодець, – відповідає вона. – От і молодець.