«Сусід дістав ножа і наміряється м`яча порізати», – жорсткі реалії в тернопільському дворі

Постійно переконую себе, що потрібно жити так, наче живу в нормальній країні. Ну… Принаймні, що в країні щось міняється.

Це я до чого? До того, що, якщо люди вирішили, що ти винна, то це – все. Вердикт.
9 ранку. Сусіди натхненно дзвонять у двері.

– Або пильнуй свого малого, або ми!!!…

– Дожилися! Народила дітей, а люди спокою не мають!

– Хуліган росте!

– Або сама прибий, або я його щас!

А надворі кричать діти і хтось плаче.

Я з повсталим волоссям, окулярами -5 і недописаним абзацом в голові вибігаю на вулицю.

Біля лавки стоять троє хлопців, один плаче і просить повернути м`яча. Сусід саме дістав складного ножика і наміряється того м`яча порізати.

Забираю м`яча, віддаю дитині. Сусід протестує. Пояснюю, що, незалежно від обставин, цей м`яч дорожчий від твого велосипеда удвічі.

В цей момент в мене за плечима лунає менторська репліка про “насрала дітей” в той час, коли вот ето всьо. І найголовніше: що ось скоро зі мною розберуться, нарешті, відповідні органи. Бо це ж треба додуматись: копати м`ячем перед під`їздом!!!

В такі моменти, чесно кажу, мені хочеться двох програмних речей:

а) добряче клікнути правою по носі;

б) зробити скрін через плече і закинути в мережу кущів лівою кнопкою підсрачника.

Але стримую себе. Дивлюсь на дітей, не бачу серед них мого Світика, згадую, що він ще солодко спить, знімаю окуляри і поширюю посилання на гору Кху Ям.

– А де ви тут мою дитину бачите? – питаю.

Сусід із ножиком швидко зникає. Жіночки розглядають дітей. Одна впізнає внука своєї куми з першого під`їзду, друга – дитину сусідів.

– Нема-а-а? – розчаровано тягне третя.

– Ну і що, що нема? – каже перша. – Твій теж тут товчеться! Скільки можна? Ми то так не лишимо!

Вони так 11 років уже не лишають. Що би не трапилось у дворі – винні мої діти. Не мої? Ой! Ну нічого – наступного разу точно будуть винні.

Бо так же ж не буває, щоб оце багато дітей і вони не хуліганили, не крали, не били вікна, не обносили машини.

А ще ж шумлять! Ой, як шумлять діти! Троє досвідчених експертів з “поліції моралі” на лавці не чують одна одну!

Питаю в експертів: а де діти мають гратися? В парк їм самим ще рано ходити. Та і, будьмо чесними: в парку скоро буде більше білочок і свідків Єгови, ніж дерев.
А в дворі увесь вільний простір забитий автами. На турніках і гойдалках постійно бовтаються чиїсь килими, між гойдалками і турніками натягнуті шворки з мокрою білизною, за столиком під березою відпочивають алконавти після нічних польотів, а на майданчику з ранку до ночі стоять розкладачки з подушками і перинами.
Вільним лишається тільки ось цей клаптик 3х3 біля дверей під`їзду.

– Хай ідуть до піску! – каже сусідка.

– Самі йдіть! – раджу. – З пісочниці несе кошачими і собачими каками. Там дихнути страшно. І бите скло навколо.

– Нічого страшного! Ми ще не в такому гімні росли! – зауважують сусіди. – І нічого – виросли! Ти дітей пильнуй, бо в нас нерви не залізні!

– В мене їх геть немає, – кажу. – Так що: Упаси вас, Боже!

І дублюю посилання на гору Кху Ям.

Інших слів у мене немає.

Вони ще не в такому гімні виросли – і нічого… Добре, що, хоча би, в умовах їхнього зростання не я винна.

Отак і живемо.

Любов БУРАК