Тернополянка любить робити те, чим переважно займаються лише чоловіки

– Я щоразу в меншості. Тому єдиній жінці на гектар плеса маса уваги від чоловіків, і гачок перев’яжуть, і хробаків червоніших запропонують, – жартує тернопільська радіожурналістка Ірина Моргун. Вона захопилася риболовлею. Каже, що це врівноважує її запальний характер і амбітність. Ірина – багатогранна особистість. І бетон вміє колотити, і курей розводить, і займається квітникарством.

– Ірино, що тебе надихнуло, що ще й взялася за риболовлю?

– Давно хотіла мати власну вудочку, – розповідає Ірина Моргун. – Цього року мені її подарували. Це й надихнуло згадати дитячі роки. У Сарненському районі, що на Рівненщині, є багато боліт з карасями і неглибоких річок, де живуть лини, щуки, в’юни й чимало інших видів риб. Із сусідськими хлопцями й двоюрідними братами по татовій лінії ми з тих боліт і річечок не вилазили колись. І невід тягали, й воду скаламучували, щоб потім просто руками рибу ловили.

Починала з малого – збирала в мішечок ту рибу, яку вони викидали з канави на берег. Це була дуже відповідальна справа і я шалено пишалася, що з десятка дівчат із нашої вулиці це довіряли саме мені. Перша вудка – це горіхове вудилище з поплавком зі звичайного кухонного віника. У нас на Поліссі такими колись ловили всі в селі. Пригадую маминих племінників, які приїжджали на літо у Вербче зі справжніми фабричними вудочками. Іти селом з такою вудкою і металевим бідончиком на ставок чи копанку було недосяжною мрією.

– Як довго тепер їздиш рибалити? І що твої домашні кажуть?

– На рибалку тікала з хати завжди. Як і по гриби. Це мої дві величезні залежності. Це в нашій родині генетичне. Тепер, іноді, беру дітей із собою. Чоловік до рибалки паралельний. А до мого захоплення ставиться із розумінням. Телефонує, цікавиться чи клює чи ні. Запитує, може перекус принести, якщо рибалю неподалік дому. Бо я вилітаю зранку, лише кави випивши, і можу гіпнотизувати той поплавок поглядом годин шість і коли вже в голові паморочиться з голодухи пригадую, що треба було хоч кілька канапок взяти. Він у мене людина мудра і, знаючи мою шалену вдачу, чітко розуміє, що якщо я хочу рибалити, то краще мене туди відпустити. А не спостерігати впродовж дня за знервованою, сумною й апатичною істотою поруч.

– Де саме ловиш рибу?

– Рибалю там, де є можливість. А найбільше досягнення – це не кількість, а процес. Пишаюся тим, що в метровій намулі можу вимацати руками прудкого в’юна.

– Як на тебе реагують рибалки?

– Зазвичай, реагують жваво. Іноді просять закурити чи сірників. Я ж у платтячку та макіяжем на рибу не ходжу. Вдягаю кепку чи капюшон, одразу й не розбереш, хто стоїть з вудкою. Коли розуміють, що рибалить жінка, цікавляться, де, як, звідки й чому. Розповідають свої життєві історії, рибальські пригоди. Я дуже люблю ці невимушені балачки біля води. Переважно, на гектар водного плеса, я єдина жінка з вудкою, тому без уваги й допомоги не бідую. І гачок перев’яжуть за потреби, й черв’яками поділяться, приманку підкинуть, і підкажуть якісь нюанси, бо рибна справа непроста. Є маса нюансів, яких я не знаю.

– Кажеш, що майстерно надіти черв’яка на гачок треба вміти. Тобто це непросто?

– Так, черв’яки не такі повільні, як здаються на перший погляд. На гачок ідуть неохоче, впираються. Особливо складно, коли в руки холодно. Але азарт додає тепла і наживка там, де має бути.

– Кажуть, що рибу ловити може тільки дуже терпляча людина. Це правда? А ти, Ірино, терпляча? Чи швидше намагаєшся бути такою?

– Не знаю. Це питання відчуттів. От клює класно годину, а потім затишшя на дві. Поплавок навіть не ворухнеться. А ти сидиш, чекаєш. То, певно, не в терпеливості справа, а в емоціях. Я релаксую в такі моменти. Буває, що за півдня і не зловиш нічого, але не сумно через це і не прикро. Це відпочинок: мальовниче місце, темна вода, жаб’яче кумкання… Це врівноважує шальки моєї буремної вдачі, прикрого характеру, дурнуватої амбітності. Я стаю спокійнішою, врівноваженішою. А коли клює, то це взагалі… Важко передати словами. Мені потрібен цей адреналін, як повітря. – Що потім робиш з рибою? Готуєш тощо?

• – Рибу ловити люблю, а от чистити не дуже. Проте, намагаюся довести справу до кінця: зловила, почистила, зготувала. Більшу смажу, з дрібнішої варю юшку. Частину заморожую й дістаю за потреби. Рибна юшка – один із найулюбленіших супів. Все просто: картоплю кубиками, моркви більше, ніж для звичайного супу, півкільцями. Варимо. За хвилин 10-15 до готовності, кладу цілу цибулину в лушпинні й рибу. Сіль, перець, багато зелені. Наприкінці цибулину виймаю. Така юшка смакує і гарячою, й холодною. А якщо до неї подати житній хліб з маслом, ммммм…

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА