У тернопільських тролейбусах цими днями пасажири розповідають вражаючі історії

Тролейбуси — це не маршрутки. У «рогатих» особлива атмосфера. Простодушності та безпосередності. Поїздки у них позбавляють одержимих думок про роботу, зайвої заклопотаності, нездорового поспіху, а деколи несподівано сфокусовують на чомусь іншому — неочікуваному, незвичному. Тут можна сісти на потріпане крісло, покласти рюкзак на коліна і слухати. Слухати.

… — Каже мені внук: «Бабцю, нащо вам та робота? Та ви копійки заробляєте». А мені хіба гроші потрібні? Казав мій покійний чоловік: головне не маєтки — здоров’я, — виправдовується кондукторка до пасажира. — Справді, що там тієї зарплати. Мені важливо, щоби в чотирьох стінах не сидіти. Бо ж хіба витримаю самотою. Ще добре, коли дітям вдасться відвідати, а як ні… Ваші часто приїжджають?

…Сухенька моторна бабуся заходить на кінцевій. «Ох, добре, що встигла, — радіє. — Бо сьогодні на дачі заночувала, а щодня правнуків бавлю, поки внучка на роботі». А потім чомусь розказує, що народилася у Тернополі, перед самою війною. Мама прожила кілька годин після пологів й померла. Тато через кілька місяців пішов воювати.
— Мене залишили з бабусею. Коли Тернопіль бомбили, вона зі мною втікала до своєї доньки, моєї цьоці — у них хата нова, підвал просторий, було де заховатися. Та одного разу ніхто не прибіг. Цьоця перечекала тривогу — і до нашого обійстя. На подвір’ї лежала бабця, а під її тілом — заплакане немовля. Видно я таки мала жити.

Тата серйозно поранили вже наприкінці війни. Хірург десять годин витягував його з того світу. Вперше батька побачила через рік після Перемоги, привіз собі здалека жінку. Я мамою її ніколи не кликала, лише свою тітку. Всі намагалися мене перевчити, де там. Ввечері силоміць забирали мене з її дому. Тато з дружиною полягають спати, а я трохи почекаю і серед ночі до неї, до мами…

На найцікавішому — її зупинка. Бажає здоров’я, виходить. А я дивлюсь на неї і чомусь уявляю маленьку заплакану дівчинку.

… У центрі кондукторка добуджується пиячка. Штовхає у плече, розпитує, куди йому треба. Чоловіки, що їдуть на роботу, добродушно підсміюються, обнадіюють її, що пасажир сам дасть собі раду.

— Аякже, можна подумати, — і собі усміхається жінка. — Я якось одного ледве розтормошила, питаю де йому потрібно вийти… І він, знаєте, пояснив — у Теребовлі!

…Перевізники страйкують і салон рогатого переповнений вщерть. Тернополяни втиснулися у нього й перетворили тролейбус в єдиний багатоголосий організм.

— Тіснота! Навіть по кишенях нереально пошарити, — регоче чолов’яга за моїми плечима.

Його друг, втиснений у вікно, іронізує:

— Нічого-нічого! Зараз усі гарненько розігріємось, а тоді зразу на свіже листопадове повітря! Заодно виторг аптекам влаштуємо. Ото вже бізнесмени втішаться.

Ні, тролейбуси — то не маршрутки!

Мар’яна БОБРІВЕЦЬ