Багато людей намагаються задовольнити чужі очікування – психотерапевт з Тернополя

26 жовтня у світі святкували день любові до себе. Дехто вважає, що це свято тих, хто любить побути на самоті. Тож чи вистачає тернополянам любові до себе? Живемо так, як хочемо чи зраджуємо самі собі, наступають на власне горло? Психотерапевт Наталія Гаєвська розповіла, що буває, коли людина відмовляється від власних інтересів і хобі, намагаючись догодити іншими.

– Якщо ми самі собі зраджуємо, – розповідає психотерапевт. – Якщо самі собі стаємо на горло, то як ми будемо сприймати те, коли хтось ставатиме нам на горло? Лояльно. Якщо я легко поступаюся своїми потребами, своїми інтересами і коли хтось буде це робити зі мною, як я це сприйматиму? Толерантно. Це дуже нелюбиме для мене слово – толерантно.

Наталія Гаєвська каже, що в таких випадках потрібно самим собі чесно відповідати на правильні запитання.

– Перше, – продовжує психотерапевт. – Тоді, коли я зраджую собі, чиї очікування я намагаюся задовольнити? Друге. Чому для мене настільки важливо задовольнити очікування саме цих людей? І там уже чітко можна простежити. Чиї саме очікування хочемо виправдати? Варіантів багато – це очікування мого батька, мами або очікування свекрухи – для того, щоби вона на мене, наприклад, не злилася. Очікування чоловіка –щоби він краще ставився.

На цьому, як каже пані Наталія, запитання ще більше прояснюють ситуацію.

– Чому для мене це настільки вагомо – задовольнити ці всі очікування? – продовжує Наталія Гаєвська. – Невже я не можу обійтися без того, щоби не задовольняти чиїхось очікувань? Яке місце або задоволення цих очікувань займають у моєму власному житті? Чому це для мене стало настільки важливим? Можливо, я боюся, що мене відштовхнуть? Можливо, я боюся залишитися сама чи сам? Можливо, я боюся, що моя кохана людина піде до когось іншого? Можливо, я боюся, що мене будуть вважати погано жінкою, поганою мамою? І пішло-поїхало…

Психотерапевт каже, що дуже важливо усе виписати і потім проаналізувати.

– Згодом ще себе запитати – наскільки очікування цих людей щодо мене є реалістичними? – додає Наталія Гаєвська. –  І чи не занадто величезну ціну я плачу за ці крихітки, які я отримую? Це ж, як крихти, які падають зі столу. Ми їх беремо, а натомість вкладаємося, вкладаємося і вкладаємося… Я хочу, наприклад, щоби до мене начальник, свекруха чи дружина добре ставилися, але в дійсності плачу за це колосальну ціну. Мені потрібно робити щось додаткове, ходити на город, відмовитися від того, що я люблю і відповідати якимось їх очікуванням.

Також є ще одне запитання, яке задаю клієнтам, які приходять до мене з цією проблемою. А чиє життя ви насправді проживаєте? Те, що не своє, це зрозуміло. А чиє ж? І тут люди починають інші речі розказувати – а моя мама колись хотіла, щоби я те і те робила, а мій тато ще чогось хотів і так далі… Тут вже потрібна серйозна, глибинна робота над собою. Але, власне, треба починати з цього – чиї очікування мені необхідно задовольнити і чи дійсно мені це необхідно?

Коли ми починаємо відповідати на ці запитання і трохи розставляти певні пріоритети у власному житті, розуміти цінності свого життя, багато що стає на свої місця, – вважає Наталія Гаєвська. І водночас стаються зміни.

– Усі наштовхуються на підводний камінь, – продовжує психотерапевт. – Це те, що взаємостосунки будуть змінюватися. Коли я перестаю відповідати чиїмось очікуванням, ця людина або йде з мого життя, або наші стосунки виходять на вищий рівень. Одне з двох. Але для того, аби стосунки вийшли на вищий рівень, потрібно, щоби й інша людина була зацікавлена. Та все ж якщо ви перестаєте зраджувати собі, то виграєте в будь-якому випадку. Навіть якщо ця людина іде з нашого життя. Прийде інша людина, яка буде більше підходити вам, яка буде краще доповняти вас. Бо які би ми не були цілісні, все одно ми доповнюємо одне одного.

Йдеться про те – наскільки ми цінуємо час нашого життя. Думаємо, що в нас попереду ледь не тисяча років – я тут потерплю, тут потерплю. А тут раз – і виповнилося 60 років. Все. Вже нема куди терпіти. Жінки у такому віці – найважчі мої клієнтки. Час минув, а поїзд уже пішов. У такому віці люди дуже важко переносять цей розпач і  відчай. Тож чиє життя ми проживаємо?