Тернополянка побувала у дивному місці, де сухий туман і нема ніякої видимості

ОАЕ. Пустеля Руб-ель-Халі. Неймовірно красивий захід сонця, дюни з голубим обрієм зливаються і повільно зникають відблиски денного світла. Зі сходу повільно наповзає безпросвітна темрява. Мені не хочеться сідати в машину. Слідкуючи за сонцем, ніби відчуваєш обертання землі. Пісок розпечений, в обійми беруть потоки тепла, які піднімаються вгору. Здається, відчуваєш дихання пустелі, яка тішиться вечірній прохолоді…

– Таке дивовижне відчуття, – безглуздо усміхаюся, розуміючи, що мене чекають. – Мене з обіймів не відпускає ця пустота, безводдя, безлюддя…

– О, це ще ви не знаєте про дивовижні явища, – каже водій. І щоб вивести мене із цього благоговіння, розповідає, як він потрапляв у так званий «сухий туман» – це, коли повітря наповнене пилом і ніякої видимості. Там залюбовуватися ніколи, як і пиловими бурями.

Я розуміючи, киваю, і кажу йому, що виросла на березі притоки нашої найбільшої річки Дніпро і було в нас багато-багато піску і ми ходили слухати «співаючі піски». Вітер шелюгом колише, перекочує кучугури піску (у наших пісках знімали фільм «Криниця для спраглих», це той, що десятиліттями лежав на полиці), це я вам так кажу, йому простіше повідаю. Піски під акомпанемент Еола видавали чарівні звуки: високі, протяжні, із сильним металевим відтінком з високим діапазоном звучання, залежно від поривів вітру.

Він вловив, що це було біля річки і покепкував, що ти, мовляв, порівнюєш, тут верблюжою колючкою пахне і розпеченим кварцом, а не вербами. Це вже я так собі додумую, бо зрозуміла лише тональність. Але останнє, що сказав, мусіла перепитати. Бо переконує, що моє захоплення співаючим піском, всього-на-всього «сонг», а він слухав «саунд оф зе сан».

– Звук сонця? – перепитую, бо думаю, що не догнала. І він просторо розповідає про температури за 50 градусів, коли пісок розжарюється до 60-80 і лопається каміння десь глибоко чи зверху. Він не може пояснити який це звук, я вловлюю, що особливий. А ще він каже про сухі дощі уже детальніше.

Показує вгору і каже, що, буває, дощ не долітає до дюн, випаровується високо. Сміється, що це миттєве явище, склад повітря змінюється, тоді пахне дощем, водою, небом…

І я насмілююся запитати, чим для них пахне цей пісок, вони щодня тут бувають з різними людьми, може хтось щось цікаве з цього приводу сказав… Розуміють запитання, але віднікуються, мовляв, піском і пахне…Один згадав, як машина закопалася в дюнах, потрапила в полон піску, поки вибрався, вже здавалося, що водограї води навколо і фінікові пальми. Відтоді міражами пахне це місце.

А ще один романтично так пояснив про йодові аромати… Залізний присмак на зубах…
Чисте і бездонне небо ніби наблизилося до землі у мовчазному серпанку місяця. Неймовірно яскраві цятки зірок беззвучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари… Вони, як яблука звисали просто над головою, їх можна було захопити капелюхом чи сачком…

Ця порожня околиця мала аромат мрії… Пахла вітрами, смерчами та ураганами, сонцем і вогнем, а ще, як не парадоксально – ангелами, їхніми крильми, їхньою висотою, недосяжністю, загадковістю і незбагненністю… Дивишся вгору і ще відчуваєш політ чи вже відчуваєш його… Навіть не намагаюся визначати. Опустиш від неба очі і відчуваєш, ніби пустеля спостерігає за тобою, крадучи ніч у зірок… Руб-ель-Халі – порожнє місце, порожня околиця, порожній район, порожня чверть. Чужа пустеля… Пахне «рідкою валютою», яка твердіша за нашу «бавовняну».

Чомусь ніхто не сказав, що ця пустеля пахне грошима і що тяжко встановлювати кордони на ній і ділити на прилягаючі країни нафту і газ, які облюбували мільйони років тому свій пласт саме в цьому місці. Єдиному такому багатому в світі.

Височать собі бігаючі і співаючі золото-коричневі дюни над людською суєтою-суєт. Пустеля, як подарунок природи, щоб ми бачили якою різною вона буває: мовчазна і підступна, багата і бідна, спекотна і вітряна… Перешіптується, переспівується з вітрами і сонцем, як тисячі років тому і так буде ще мільйони років. Філософські роздуми завершую уже в машині.

Нас везуть до бедуїнів одного з оазисів. Там, де сателітки стоять над таким житлом, як у нас землянки були. Але тут пісок на гравії і гіпсовиках, тому все затишно, не жарко і якось, як відкритий дворик… Вони будь-коли можуть переселитися в місто, їх за державною програмою, чекають апартаменти зі всіма зручностями. Але простори і спілкування з туристами на даному етапі їм миліше. Поруч ресторан, де все передбачено для туристів. Перевдягання, майстер-клас із танців і обов’язків малюнок хною. Тиждень у морі не змивається…

Людмила ОСТРОВСЬКА