У Тернополі показали виставу, яку не завадило б подивитися сучасним бізнесменам

Випускники кафедри театрального мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка  виправдали   Вассу Желєзнову перед історією. На  початку спектаклю я хотіла запитати  викладача курсу «Майстерність актора» народного артиста України В’ячеслава Хім’яка, який зі своїми вихованцями поставив  розповідь Максима Горького  про темне міщанське царство,  чому саме цю виставу взяли до роботи. А побачивши його хвилювання перед випускним, вирішила  сама відповісти на це запитання.

Підкупляє сильна і соковита  драматургія! Оця гойдалка від сміху до істерики, від спокою зовні до рику і ляску, що аж вуха хочеться закрити і відгородитися від того насилля, облуди, захланності, підкупності  і  підступності, пронизаної сексуальністю, що творилася на сцені. В роботі чітко проглядаються сильно поставлені три головні сцени: коли Васса розповідає про своє життя, їй співчуваєш. Вона зробила себе сама, з величезним бажанням вижити і стати на ноги.

Друга сцена – приїзд Рашелі і фінальна, коли родина байдуже сприймає  відхід матері і сестри, а прислуга уже вкрала гроші. Отож, спектакль про сподвижництво в роботі, про те, як складно  відчепитися від прилипал, що  камінням виснуть на ногах, заважаючи рухатися вперед. Малюнок вистави, попри  трагічність буття, життєствердний, залишає враження сопричастя до  фрагментів життя,  описаного автором понад сто років тому. Молоді артисти просто купаються у докладно виписаних ролях. Якщо відкинути хвилювання здачі дипломної роботи, що змушувало випускників  трохи згущувати фарби, і те,  що цим юнкам і юнакам довелося грати  осіб, яким  сорок з плюсом, без гриму і зайвих  пристосувань, не маючи вантажу досвіду прожитих років, вистава  сягає найвищої оцінки.

Брат Васси, Прохор (Роман Фестрига) взагалі не розмовляє, а випльовує жовч, яка накопичується в нього впродовж розпутнього  життя, в якому він боявся взяти на себе відповідальність і за себе, і за сім’ю. Йому комедійним актором хотілося бути, прислугу шокувати своєю поведінкою, виспівувати куплетики  бульварних пісеньок. Потішає публіку, чекаючи з чого б то поживитися. Замки збирає.  Невістці Васси Рашель (Ліля Купина) пропонує подивитися його колекцію, а заодно показати і такий, якого вона ще не бачила.

Для тих, хто не читав оригіналу, скажу, що ця героїня з’явилася у варіанті «Васси Желєзнової», відредагованої автором у 1935 році (твір написаний у 1910р.) з розвинутою темою революції і соцреалізму. Якось так собі обіграна сцена невпевненості у справі революціонерки, яка має ідею вищу за любов до сина  і його здоров’я. Рашель не просто говорить, а ніби цитує   із словника   молодого комуніста, гарно і незрозуміло. Відчувається вплив деідеологізації постановника, який, як на мене, адаптував роль з висоти  100-річчя Жовтневого перевороту.

Не така вже і страшна полум’яна  революціонерка, наган не виймає зі шкірянки, не погрожує, не кричить «війна палацам», не хапає за горло  свекруху, щоб віддала сина. Поміркована і поступлива. Революційний пафос  під кокетливим капелюшком. Не  нахабно  протистоїть дух революції проти капіталу. Видно, здогадується невістка Васси, що  і через п’ятдесят, і через сто років – влада буде за тими, хто має гроші.

А Васса Желєзнова (Тетяна Палига), власниця суден і портів, їх має. Ударниця капіталістичної праці, за гроші, за збереження бізнесу, за забезпечення дітей і внуків піде на все – брехню, підлість, злочин, вбивство. Ніби сьогодні написано. За гроші можна продати і зрадити і сім’ю, і батьківщину. Її принцип – не згрішиш, не проживеш, не вивітрився. Але постановник зробив акцент не настільки на підлості головної героїні,  ненависті, як на  її болі. Героїня в першу чергу – мати. Вона по-своєму любить дітей, ладна сонце зняти з неба для найрідніших.  Класика на те й класика, що актуальна на віки. От тільки вироджується  покоління бізнесменів, може і через гріхи батьків.  Васса народила дев’ятеро дітей, лише троє вижили: Наталя (Анжеліка Маційовська) і  Людмила (Олеся Косюк) і чоловік Рашель – Федір, який десь хворіє і внук Васси, спадкоємець, не дуже здоровий. Образ заголовної героїні  вдалося випускниці  кафедри театрального мистецтва відтворити  у відповідності до завдань постановника.  Героїні Тетяни Палиги сорок два роки, знає собі ціну («дуже жирно буде, якщо я кланятимусь прокурорам»), стоїть твердо на ногах, все пережила, всього набачилася… Навіть те, що вона отруїла чоловіка, зробила не по-християнськи, якось розмивається у  людській сутності героїні.  Сергій Петрович (Богдан Шаповал, Валентин Безпалько)  скільки знущався над нею, програючи чи виграючи  пароплавство, розбещуючи неповнолітніх, що крапку хтось мав поставити. Тут героїня майже праведна і народна. Печать на ній поставили і облизані чоловікові чоботи.

Наш час уже виправдав її. Вона належить до трудоголіків, про яких ми любимо розповідати. Вишколила вона і когорту слуг – наближених, віддалених: Анна (Людмила Дутчак), Ліза(Аліна Жаловага), Поля (Діана Кибало). Яскраві артистки, бездоганне перевтілення. Спокійно можуть перекочувати у  двадцять перше століття в когорту підлиз і п’явок, якими і зараз пообростали керівники  із тугим гаманцем. Мельников – (Дмитро Франчук), виписану  понад сто років роль юриста, міг би спокійно грати в рамках сучасних офісних менеджерів. Колоритним був і П’ятьоркін (Олександр Давлятян). Зовнішність актора така промовиста, що амплуа героя-коханця він уже собі забезпечив.

Постановка  символу краху російського капіталізму,  викриття  протухлої  моралі купців, висвітлення лозунгу, актуального нині, як ніколи – «з вовками жити, по-вовчому вити», а також слова  заголовної героїні про те, що революція, це сміх і кривляння – психологічно сьогодні дивиться навіть сильніше, ніж будь-коли. Треба відзначити, що  постановнику далося в класику підсипати трішки  вульгарності, напевне для того, щоб  життя на сцені не нудьгувало в діалогах  про революцію і вплив вина на молодих людей, яким  подобається стан сп’яніння.

Це десятий випуск  народного артиста України, професора В’ячеслава Хім’яка. Я не запитала його, чим особливі ці вихованці? Бо знала, що кожен з тих, кого навчав  великий артист, неповторний. Та й боялася порушити щемливу сцену прощання. Майстер  розчулено бажав їм щасливої дороги, а вони обнімали його і плакали. Чи від того, що не хотілося розлучатися з вчителем, чи від того, що раділи, закінчивши виш, чи від вдало зіграної вистави, до якої вони готувалися більше року, а може просто перед дорогою на велику сцену. Я про це не питала, бо самій хотілося плакати від цієї теплоти  стосунків, до яких щороку доторкаєшся душею, і  потім бачиш ріст випускників, вдосконалення акторської майстерності  чи на сцені нашого театру, чи на просторах театрального життя України. Мені хочеться, щоб цей талановитий курс красивих, розумних, яскравих початкуючих акторів, був затребуваний. Щоб цим дітям  у професію  світило тільки зелене світло.

 Людмила ОСТРОВСЬКА