Тернополянка зрозуміла, що скільки циганам не роби добре, все одно залишишся без грошей

Діти є діти і неважливо чиї вони – завжди викликають усмішку, або розпач, коли дитина в біді. От, як у мене вчора. Приїхала із села на центральний автовокзал. Одразу в очі кинулися циганські діти: замурзані, напівголі, червоні від засмаги, з немитим волоссям і липкими руками. У мене, як мами, серце стиснулося. Вони ж певне голодні. Я б з радістю дала їм грошей, але згадала, що в гаманці лише 500 гривень однією купюрою. Тому вирішила, що куплю все необхідне, заодно розміняю гроші.

Ходила ринком, роздумувала все і моя думка змінилася – не стану давати циганським дітям гроші, бо може у них їх відберуть дорослі. Куплю одразу їм їсти. Зайшла в м’ясний на сходах, вибрала кільце ковбаси не з дешевих (вони ж мало коли її їдять певно), батон, майонез, огірків. Подумала, що будуть такі собі бутерброди.

Назад не йшла, а летіла – я ж роблю добру справу – нагодую дітей! Шукала їх і одразу знайшла на звичному місці, де й бачила їх вранці – стоять просять. Підійшла, вони мене оточили, простягають руки.

– А я вам ось що принесла! – дістаю з сумки ковбасу. Малеча притискається майже від радощів, обіймає мене. – Ось це батон, тримайте. О, моє маленьке. Поїж і з іншими поділися!

Якусь мить постояла, подивилася, як вони із щебетом біжать десь в сторону гуртожитків на Живова. Певно живуть там, будуть собі там їсти. Я так думала в черзі до каси за квитком.

– Ваш квиток: Тернопіль-Кременець. Тримайте, – мої роздуми перервала касирка. Я потягнулася в сумку за гаманцем…

Шукала всюди, мало не витрясала їй нутрощі. Порожньо. Передивилася ще раз.

– Ні-ні-ні, – в голові наче світало… я все розуміла і стало так гірко.

Словом, скільки вовка не годуй – він все одно в ліс дивиться.

Разом з гаманцем пропав мій телефон. Найбільше за нього образливо, бо то подарунок чоловіка на день народження.

Воксана ШВАРЦ