Квітневі коти надихають тернополянина вгадувати їх спів

Їх тут, під моїми вікнами, буває і більше, але переважно троє: рудий, і двоє сірих. Рудого я знаю давніше, а от сірі з’явилися лише наприкінці зими, точніше у березні, що його цьогоріч так само можна вважати зимою. І майже весь березень, незважаючи на холоди, просиділи на вершечках “омолоджених” комунальниками лип, бо ж котячі гормони не можуть чекати.

Найчастіше вони там, на липах, співали, або видавали звуки, що на їхній котячій мові, либонь, вважаються співами, може, й під гітару. Бо якби коти вміли на ній бренькати, то це неминуче було б саме так. Але на щастя, не вміють, то час від часу крізь шибки пробивався лише їхній вереск у стилі котячого дабстепу…

Інша річ тепер, у квітні, коли вже нарешті пригріло і вони або вилежуються на осонні, або влаштовують полювання на мух, чи для розминки один на одного. А буває два сірих проти рудого, і ще хтось казав, що коти не розрізняють кольорів? Відтак рудий, якщо й з’являється, то переважно відсиджується на паркані, що відгороджує територію новобудови. Може, та новобудова, то тепер його володіння?

Рудого я так і називаю — Рудий. Зате сірі настільки схожі, начеб і справді близнюки, що я й імена їм схожі придумав: Кіць і Киць… І пробую їх так підкликати, а якось навіть млинця смачнющого з балкона кинув. Але на млинця вони нуль уваги, зате дивляться, бачу, десь попри мене, вправо. Повів і я туди поглядом, аж там мій рибальський підсак ще від минулого сезону стоїть. Що ж, натяк зрозумів, але доведеться ще трохи зачекати, до літа, не так і довго.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ