Тернополянка розповіла історію про жінку, яка хотіла зрадити свого чоловіка

Уява – це вже справжній творчий капітал. Зінаїда, увійшовши у свою другу молодість, як корабель у хвилі, вміло курсувала у потоках фантазій та бажань, намагаючись втілити ті творчі пориви. Енергії їй було не займати: в сімох водах могла руки мити, на все її вистачало.

ЇЇ чоловік – Петро Орестович – завжди був поважним і трохи зверхнім з іншими, бо посада зобов’язувала. Хоч кар’єрними щаблями він піднявся не так і високо, до завідувача кафедрою місцевого вузу, куди його прилаштувала спритна дружина. Але там за кілька років він зрісся з тою роботою, як камінь з мохом. А на закиди колег про керівну і спрямовуючу роль Зінаїди, Петро Орестович віджартовувався:

-Погодьтеся, під каблуком таки краще, як під валянком. Моя Зінаїда Романівна – жінка видна, освічена, не заздріть, друзяки….

Зінаїда завжди знала, що її благовірний – як те похиле дерево, на яке і кози скачуть. Тому в їх стосунках була локомотивом, до якого прилаштовувались вагончики чоловіка, дітей та родичів. І якби не її енергія, стояв би той поїзд в підніжжі першого-ліпшого схилу роками, чекаючи кращих часів.

Від початку їх сімейного життя Зінаїда дозволяла собі невеличкі інтрижки, щоб вогник в очах не згасав, щоб почуватися бажаною жінкою. Останнім «надбанням» її спраглої за пригодами душі був молодший на п’ять років , міцний та вправний Петро, Петрусик, як вона його ніжно називала.

– Не помилюся, – сміючись ділилася з подругою Олею, – чоловік і коханець на одне ім’я…

А до свого Петрусика жартувала:

– Ти або заходь в моє життя, аби йди куди подалі. Стоїш на порозі стільки часу, а двері відчинені навстіж. Моє серце – на протязі…

Тут багата уява перевершувала навіть її бажання. Бо зв’язувати своє життя з Петрусиком, який працював звичайним таксистом, Зінаїда не збиралася.

Але того дня бігла до нього з трепетом в грудях, бо хотілося їй ласки, про яку Петро Орестович вже й не пам’ятав. На пішоходному переході зупинилася автівка, пропускаючи її. Зінаїда ступила крок і …

Прийшла до свідомості аж за два тижні після реанімації. Вся зшита, складена, практично, по новому. Біля неї, зблідлий від безсоння і пережиття, сидів Петро Орестович, який не відходив від дружини й на годину.

Як потім Зінаїді розповіли медсестри, побачивши після аварії останні конвульсії вмираючої жінки, вже не збиралися її реанімувати. І якби не її Петро Орестович, який із палаючими очима кричав, хапаючи міцними руками за коміри білих халатів, що не просто всіх посадить, якщо його жінка помре, а покладе життя, щоб відімстити за свою втрату, її вже б давно відспівали…

Зінаїда спочатку важко пригадувала події свого життя, помаленьку відкриваючи для себе, крок за кроком усе і усіх.

– Доля подарувала мені час…– за кілька днів, сповнених роздумів, підсумувала Зінаїда. – Доля подарувала нам час, правда, Петрусику, – з любов’ю в очах звернулася до чоловіка.

Зоряна ЗАМКОВА