Тернополянка зібрала колекцію вишуканих суконь

— Я не назвала б себе шмоточницею. Це відчуття жінки. Даю подругам поносити свої сукні. Вдягає інша й каже: “Воно на тобі якось “дивиться”, а мені не пасує”, — розповідає тернополянка Оксана Семенчук. Вона не носить штанів. Має колекцію з 40 суконь. Половину зберігає у селі в матері. — пише «Газета по-українськи».

Зустрічаємося наприкінці робочого дня в кабінеті Оксани. Працює в рекламній сфері. Вдягнута в теплу коричневу сукню. Довге каштанове волосся розпустила.

— Коко Шанель казала, що в кожної жінки має бути маленьке чорне плаття. Але ношу його рідко. Воно банальне, бо підходить на всі випадки. Хочеться яскравіших вражень. Це сукня “Джейн Ейр”, — показує на собі. Кожному платтю Оксана дає ім’я. — Вовняна, трохи кусюча — мушу під неї щось вдягати. Варіант для роботи. Мама два роки тому перешила з бабусиної сукні. Була широкою, нагадувала халат. Бабці нині 79 років, то сукні — 30. А виглядає, як нова.

— Буває, походжу по магазинах. Сподобається якась сукня, намалюю її. Потім маму прошу пошити. Може це зробити за ніч. Вона — кравчиня. Ними були й бабця і прабабуся. Мені завжди подобалося придумувати одяг, але не шити. Література і філологія — цікавіші.

До кабінету заходить колега Оксани. Пропонує каву.

Дівчата весь день слухали історії про мої сукенки і ще хочуть, — сміється Оксана. На роботу принесла 11 платтів. Виймає їх із шафи, розкладає на столі колеги. Бере блакитне вишите.

— Це називаю “Мама”. Лляне. Мама його пошила і вишила собі у 19 років. У 1970-х популярні були сукні такого фасону, як у ансамблю “Смерічка”. Пам’ятаю маму в рудуватих босоніжках, білих шкарпетках, за тогочасною модою, і в цій сукні. Разом йшли до церкви. Я її ношу лише у серпні, на Спаса — моє улюблене свято, і на День Незалежності.

Мама вчила, що одяг треба шанувати. Прийшла, зняла, повісила. Усі сукні перу тільки руками. Не довіряю машинці. Вона те все тарабанить, а сукні ніжні. Намагаюся брати не дуже агресивні порошки.

Живу з чоловіком і сином в однокімнатній квартирі. Планую на горищі дачного будинку облаштувати гардероб, щоб там розвісити плаття. Серце болить, коли доводиться їх скручувати.

Перекладає сукні на порожній стіл. Бере блакитну.

— Улюблена сукня “Весняний спогад” від тети, — прикладає до себе. — Трохи прозора. Одного разу йду в ній, а за мною — дядько. І каже: “У вас такі гарні бікіні”. Зрозуміла, що сукня просвічується.

Маю багато сукенок від тети — бабусиної покійної сестри. Жила у США. Приїхала до нас, коли я була у сьомому класі. Кликали її тіткою, та вона сказала: “Я вам не тітка, а тета. Бо я сестра вашої бабці”.

Сукні вільного крою дитиною розглядала годинами. Вивчала візерунки, ґудзички, шви.

“Гавану” купила на секонді шість років тому, — виймає з купи велюрову сукню в троянди. — Видно по етикетці, що стара, але дуже її люблю. На неї в магазині ніхто уваги не звертав.

Коли її вдягаю, то уявляю: спека, я сиджу в якійсь кав’ярні і п’ю каву. Така гаряча жінка. Але цього року не вдягала. Останні події в Україні мене приземлили.

Був період, що нігтів не фарбувала, не мала макіяжу. Не могла радіти життю через війну. Тепер розумію, що нічого не зміню сумом. А може, йтиму по вулиці, зустріну якогось вояку, усміхнуся, і йому від того буде приємно.

Оксана бере горня з кавою, сідає за робочий стіл. Поруч розкладає чорно-білу сукню. Вона нагадує шахову дошку.

— Коли подивилася “Алісу з країни Див” із Джоні Деппом, сподобалася сукня Шахової Королеви. Вдягала її на останній дзвоник сина. Люди на мене поглядали. Але в школі вже звикли до моїх дивацтв. У нашому будинку — теж.

Як іду до церкви у довгій до п’ят сукні “Античність”, головне, щоб хтось був поруч. Як сама і на мене люди дивляться, стає незатишно. Хоча подерті джинси чи коротенькі шорти сприймають нормально. Син іноді помічає і питає: “Мамо, що то люди на нас так дивляться?”

До кабінету заходить син Оксани Олександр. Домовляються, що він піде з батьком зустрічати його ­друга.

— Як вдягаю сукню, стаю уважнішою, жіночнішою. Навіть рухи змінюються, — продовжує Оксана Семенчук. — А як вдягаю штани, то нікого не чую, не бачу. І тільки — шурх — побігла вирішувати справи. Тому штани хіба на дачу вдягаю. Життя коротке. І якщо його пробігати в штанях, то це нецікаво.

Віддала за плаття 200 доларів

— Деякі жінки вважають мене модницею. Але маю лише одну дорогу сукню — від американського дизайнера, — розповідає Оксана Семенчук. — Молодша сестра Оля купила її в Нью-Йорку за 200 доларів (5,4 тис. грн.). Для неї — це не гроші. Посилка прийшла до Різдва два роки тому. Велюр із блискітками. Мрію, що колись приїду до Америки на Різдво, вдягну ту сукню, і ми будемо з Олею та її сім’єю святкувати. 7 січня там звичайний день. Сестрі стає сумно, коли радієш, а ніхто не знає — чому.

Автор: Наталя ЛАЗУКА

Фото: Володими ЯВНИЧ