У кого в Тернополі зле серце?

Спинившись у затінку трошки перепочити, я із цікавістю розглядала перехожих. Зрозуміло, що можна було б робити зарядку для очей, а чи обраховувати, скільки днів ще залишилося до кінця місяця, а отже, і до зарплати. Малюк крутився біля мене і доводилося слідкувати і за ним, і за речами, бо саме йшли знайомі вже наші герої попередньої моєї публікації – «Про циганча із цвинтаря». Ну, не саме вони, але кочівні «ромале», так що синок тут же озвучив: «Не мили луки!».

Назустріч йшла старенька жінка – але якась така світла і сніжноволоса, що я навіть не зразу помітила – перед собою котить інвалідний візок. А в ньому, як потім я дізналася – 13-літня Софійка… Бабуся перейшла дорогу і спробувала викотити дрібні коліщатка на ніби й невисокий бордюр (поблизу «Ель-Марту»). Дві спроби закінчилися невдало, тож виїхала майже на дорогу, щоб якось потрапити на тротуар – очевидно, що висока температура цього літа і вік забрали в неї чимало сил. Люди, багато людей йшло їй назустріч і минали. Хтось навіть спинився і збоку дивився, чи вдасться їй це зробити. Як я. І досі трохи докоряю собі за це. Та я би просто не встигла. Тому що, подібні до нашорошених і замурзаних після зливи голубів, до неї підскочили циганчата-підлітки – хлопчик і дівчинка. Вмить підтягнули візок із онукою, потримали її за руку і ще щось залопотіли, та й побігли собі.

Це ж усього лиш мить – мить їхнього життя. Мить нашого життя. Старенька пройшла мимо мене – і її волошкові очі потонули в сльозах. Вона не стрималась і сама звернулася до мене:

«Ви бачили?!»

Ствердно киваю головою…

«Щойно на мене накричала продавець, яка торгувала скляними банками і металічними кришками на базарі – бо Софія випадково ногою, паралізованою, зачепила і гірка кришок впала додолу. Ще й присоромила мене – У вас же державна пенсія і немає чого в людних місцях їздити з візком! А ми ж ліки з автобуса польського їздили забирати… Дай Бог їй не знати, що то таке – ТАКА державна пенсія. Сил не вистачає вже. І ніхто… ніхто не допоміг витягнути візок. От тільки ті цигани. А я їх завжди так цуралася. Як ви журналіст – то попросіть владу: як можна хай пандус зроблять… До бібліотеки в центрі. Бо так Софійка мріє там побувати, а завезти немає як… А дитина ж і в театр проситься, і книжки читати хоче…

От  собі і думаю – інтернет інтернетом, але людині з церебральним паралічем, зрештою, так само як і з іншими захворюваннями нервової системи конче потрібно бувати саме в людних місцях! Для того, щоб відчувати повноту життя і мати стимул до одужання! Щоб на неї не дивилися, як на неповноцінну, а усміхнулися їй у відповідь, коли бачите на дорозі – повірте, вона від того розцвітає!

Так хочеться, щоб мрія Софійки здійснилася!

Наталія Волотовська