«Дурному не скучно самому», – жартує тернополянин Володимир Гевко

Я виріс, харчуючись книжками.

Книжки були моїми вітамінами і мінералами, вуглеводами і клітковиною.
Вони були моїм інтернетом, журналами і радіо, телескопом і кінотеатром. На відміну від старої чорно-білої “Берізки” – книжки ніколи не потребували майстра, їх зображення було завжди чітким і доступним в будь-яку пору доби.

Книжки мого дитинства були в основному з безликими палітурками та бідні на ілюстрації, але в їх одноманітних сторінках чомусь завжди знаходилось безліч образів, кольорів та емоцій. З рівненького сірого ряду томів, приміром, Джека Лондона віяло снігом, по якому біг Біле Ікло, за ним Бек із “Поклику предків”, за ним неспішно брів Аляска Кід, з добрий десяток золотошукачів, два-три прокажені, Харніш з “Час-не-чекає”, морський вовк Ларсен і за ними всіма вже не дуже хотів іти Мартін Іден.

Не маючи десь до 30 років жодної власної книжки, якимось дивним чином я перечитав практично усі дитячі та підліткові маст-ріди.

Я читав при хорошому освітленні і при поганому, за столом, лежачи і сидячи, за обідом і перед сном і мав прекрасний зір, який мені потім зіпсував комп.

Я мав неймовірне насичене вуличним життям дитинство, але поміж того всього зажди було місце книжкам. Накрадений з колгоспного поля горох смакував під “Діти капітана Гранта”, а черешні – під Фенімора Купера.

Книжки ніколи не були самоціллю і джерелом пошуку знань, це був спосіб розваги і спосіб пошуку інших світів.

Твен, Стівенсон, Дефо, Верн, Перро і Андерсен, Керол, Носов, Нестайко. Грем, Кіплінг, Лагергльоф, Ліндгрен, Мілн і Треверс були практично моїми родичами.

Було неймовірно круто жити з піратами і робінзонами, капітанами і джунглями, подорожами і шикарно продуманими героями.

Дурному не скучно самому. Якщо він багато читав у дитинстві.

Володимир ГЕВКО