Вчителя й дерево пізнають із плодів

Світлої пам’яті мого дідуся – доцента акушер-гінеколога

Лукащука Володимира Олексійовича 

Ось що розповів мені кілька років тому один із учнів мого дідуся, доцента акушер-гінеколога Лукащука Володимира Олексійовича. До речі, про те, що я онука його вчителя, він дізнався вже після своєї оповіді…

Студентські роки злетіли як одна мить… це правда! Поки ми були юні і без досвіду – то натягали на голову кашкета чи кепку.. А от вже на шостому курсі – стало дуже модно й знаково вбиратися в капелюха. Бо капелюхи, а також тяжкі шкіряні портфелі носили, як правило, поважні люди, професура…

На кафедрі акушерства і гінекології був один доцент… Сказати, що то просто викладач – взяти гріх на душу. Але ж таки не став професором, хоч і носив капелюха і тяжкий портфель… А знаєте чому? Бо над усе любив людей та свою роботу!

Він жив зовсім недалеко від пологового будинку, тож дружина вже звикла – чоловік приходив додому, швиденько їв і знову біг на чергування. Безкоштовні вильоти по санавіації, кількаденні нічні «чування» біля роділлі, небезпечні повороти плода при неправильному його положенні, якими він володів досконало – це і ще багато чого робило його таким авторитетним для нас і, разом з тим, незрозумілим.

От ви думаєте – це легко так, не спати і переживати за неї, за ту майбутню, але вже не десяту і навіть не соту чергову маму, так ніби вона рідна донька? Роділля вже втомилась і сил не має, від втоми засинає, а все ж він певен, що це краще, ніж кесарський розтин, хоч і заробив грошей би більше! Як не як – операція! Та все ж – тільки у природних пологах дитина отримує перший досвід боротьби за життя. І це – великий плюс у її психологічному становленні! Тому це, звісно, нелегко… Та не завжди така праця, що виснажує лікаря, який, світячи іншим, згорає сам, була оцінена…

Мені він дуже подобався. Подобався своїм бажанням зробити все, як пише закон Божий і все, як хоче природа, хоч я і не розумів тоді, що це все – робитиметься ціною власного здоров’я, спокою власної сім’ї і наукової кар’єри… Та це все закулісся… Подумаєш, професором не став… Зате люди все одно ж до нього ішли!

На кожній парі, яку  він у нас вів, сивий лікар, окрім відомих завдань, завжди знаходив момент, щоб поцікавитись у чергового студента, яка тактика ведення пологів при сідничному передлежанні плода. Ох і набридло нам вже це питання! Наче інших і не було?! Вже і так всі на зубок знають, а він все-рівно запитує. Ну воно й зрозуміло – це особливо небезпечний випадок, бо є смертельний ризик і для дитини, і для матері. От краще би вже кесарити! То точно! Так я думав тоді, будучи студентом…

Врешті решт – я, випускник університету, почав і собі носити капелюха і, звісно, ж портфель, який з плином часу замінив на барсетку зі шкіри ската – як не як, статус уже вимагав.

Минуло лишень кілька років після випуску з вишу, і ось – їду в поїзді до столиці – тепло, рух заколисує, купе я замкнув – не афішуватиму ж, що лікар – хочеться просто відключитись, незважаючи на те, що у вагоні помітив і вагітну на пізньому терміні, і череватого чоловіка з синіми губами. Заснув.

Вже залишалось зовсім трошки до Києва – поїзд здригнувся від раптової зупинки, бо хтось натиснув стоп-кран. Думки  в голові зароїлись – невже когось переїхали, я ж жодних інструментів не маю, ну якщо що – то джгут можна буде накладати із розірваного простирадла.

Вибігаю у вагон – біля тамбура вже купчаться люди, значить, комусь стало погано всередині. Це вже легше.

А! Таки помилився! Почались пологи!!!

Кров запульсувала в скронях: «Це ж ніхто і далі не знає, що я лікар, та хіба можу принаймні не підійти?!» На автоматі прямую до жінки, перевіряю пульс, тонус живота, який виявився, як очікував, твердючим, як м’яч. Запитую про стан, про біль…

Так і є, сумнівів, якось не було, почалось…

Дав команду допомогти їй перебратись із вагона назовні (на щастя, ми проїздили через невеличку заміську станцію, тож в медпункті про всяк випадок, поки доїде швидка, можна було розгорнути міні-відділення для цього випадку. В душі я все-таки благав, щоб довелось уникнути своєї ведучої ролі при пологах, хоча паралельно роздавав накази наліво і направо про все необхідне для підготовки – тепла вода, чисті рушники тощо..

Як грім серед неба, справдились найгірші передчуття – у її дитини виявилось сідничне передлежання і пологи таки почались, а швидкої так і не було видно…

Я вже не належав собі.

«Дихай! Тужся! Ще трошки!»

Чув свій голос наче збоку і, здавалось, що то не мої руки натискають на живіт та акупунктурні точки роділлі, а наш викладач, Володимир Олексійович, який стільки разів втовкмачував мені знання, направляє їх!

Усе скінчилось так же несподівано, як і почалось – скільки минуло часу і досі не згадаю, проте на моїх руках тої миті лежав дрібний, але дуже міцний хлопчак. З перших секунд свого життя він голосно закричав до світу про своє прибуття і, коли я поклав його втомленій матері на живіт – в моменті вхопив її червонястим рученям за вказівний палець…

Чомусь тоді мені здалось, що це народився майбутній лікар, який так само, як і мій вчитель, буде поборником усього природного, правильного і світлого… А ще – матиме неймовірний дар передбачення, адже якби мої руки не пам’ятали того, що проробляли під час занять десятки разів… хто-зна, чи згадав би мозок…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА