Тернополяни, які відзначили День Збройних сил України, не розуміють, чому війну називають АТО

З нагоди Дня Збройних сил України учасникам військових дій, ветеранам, та родичам загиблих вручили нагороди у Тернопільській міській раді. А також хвилиною мовчання вшанували пам’ять про тих, хто віддав своє життя захищаючи Батьківщину.

Нині вони, як завжди стримані, серйозні, мужні, без лишнього гонору розповідають про себе. Та тільки такі ж, як вони розуміють, що довелось пережити там, в зоні бойових дій.

– Зараз пішов на дембель. – розповідає солдат Української армії Петро Павлишин. – Роботу поки не шукаю, бо маю їхати в санаторій, треба трішки підлікуватися. Служив в 146 полку. Тричі був на сході України. База наша була у Сватовому. Але їздили ми всюди. Рік відслужив, півроку був на контракті.

–  Спочатку було дуже важко, бо не було належного забезпечення. – каже Віталій Ожеховський – солдат Збройних сил України. – Але день за днем, якось ніби краще ставало. Правда, є велика потреба в теплому одязі взимку. Також важко було, коли треба було переходити на нове місце і не вистачало матеріалу, щоб збудувати бліндажі. Доводилось все самому шукати.

– Був в Пісках з вересня 2014 по січень 2015 року – в такий найнебезпечніший період. – пригадує Ігор Войцехівський – боєць-поляк, артилерист 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. – Підтримка держави яка? Як був на фронті, то виключно все забезпечення було завдяки волонтерам. А зброя і боєприпаси – це виключно трофеї, тобто ми самі здобували для себе патрони, зброю, міни… Дуже жаль, що тут в нас це називають АТО. Там війна – справжнісінька російсько-українська війна. І жаль, що кращі з кращих віддають там свої життя.

І справді, на жаль, багатьох забрала війна. Нині їх посмертно називають героями, рідні отримують за синів нагрудні знаки й квіти. Їхні історії слухати без сліз неможливо.

– Мій старший син – сержант Віталій Лотоцький, загинув під Дебальцевим – Розповідає Галина Лотоцька. – То сталося, коли вони виходили з кільця, хоча кажуть, що під Дебальцевим кільця не було. Але то не так. Було кільце. І так мій син там загинув. Ми його довго шукали. Загинув 16 лютого 2015 року, а знайшли аж 8 березня. Не залишилось ніяких документів, нічого. Навіть мобілку мені не передали. А я залишилась в Тернополі сама. Після смерті сина мене паралізувало і я потребую допомоги. Але про нас згадують тільки на свята. Але ще рік-два й на свята згадувати не будуть. Ми всі, матері загиблих так думаємо.

Відзначати День Збройних сил, коли на сході країни триває російсько-українська війна – це обов’язок, хоча – емоції далекі не святкові.

– На жаль, поштовхом до такої великої роботи нашої армії стала війна. – каже командир 44 -ї артилерійської бригади Сергій Баранов. – Але, як військовий скажу, що справді роботи ще багато і ми виконуватимемо її добре і дуже добре. Бажаю, щоб ми всі живими повернулися додому. Щастя, здоров’я і благополуччя.

Нині побажання миру звучить, мабуть, частіше, як будь-коли. Тож хай воно збудеться, бо ж бажають ті, хто справді знає йому ціну.