Що їли під час голодомору

Мала Галинка ще не ходила до школи, проте дуже любила зустрічати на дорозі своїх старших сестер-близняток Аню та Софійку. Ходити на навчання їм, які проживали на одному з київських хуторів, було далеченько – не менше як годину. На сусідній з ними вулиці мешкала одна з вчительок, дуже товариська і лагідна до дівчаток, бо вони гарно навчались. Проте мама Василина чомусь не дуже її жалувала і наказувала дітям нічого про справи у сім’ї не розповідати… Узагалі, Василина Прокопівна була надзвичайно мудрою і далекоглядною жінкою, а завдяки тому, що походила із заможної родини, усе добро, яке можна було вивезти – чоловікові вдалось виміняти на пшеничну крупу у Західній Україні. Тому і вдалось, перебиваючись із затірки на лободу, пережити голодомор 1932-1933 років.

Літо далекого 1947 року видалось дуже спекотним – настільки, що посуха понищила дуже багато посівів. Проте керівництво держави поставило неймовірні зернозаготівельні плани, настільки нереальні, що Україну знову, як і у 1932-1933 рр. накрило хвилею голоду… Зерно, вилучене силою з господарств, незважаючи на звістки про те, що Україною знову шириться голодний мор, активно переправлялось керівництвом до Польщі, Болгарії, Чехословаччини і навіть Франції.

Мама Василина вже й не знала, що діяти… На господарстві в них залишалось ще одне-єдине поросятко, яке мріялось дотримати до зими, але надія, що його не заберуть лишень жевріла, та й діти вже від голоду світились. Тож глибокої осінньої ночі жінка ошпарила тваринку окропом… За тиждень сім’я трошки «віджила», навіть зробили і приховали якісь запаси на зиму…

Галинку на селі знали всі – хоч і мале було, а таке голосисте і співоче, що мало яке свято обходилось без неї. Вчителька-сусідка любила казати: «Тебе, Галинко, навіть у сусідньому хуторі чути» і так вже маленька горнулась до тої ласкавої пані…

«Мамо, а що то ми таке смачненьке їмо?» – спитала якось Галинка. Старші сестри переглянулись між собою, а Василина, хвильку помовчавши, підняла на руки наймолодшеньку доню і усміхнулась: «Говенце їмо, бо нічого більше немає в хаті»…

Минуло трохи часу і одного дня вчителька запросила до себе додому маленьких діток із окремих домів – мовляв, буде проводити підготовку до школи, читатиме казки і пригощатиме цукерками – тоді небачена щедрість. Під час зустрічі їй вдалось і порозпитувати діток – малі хвалились, що їли – хто сушеню, хто затірку, а хтось і хліба чорного…

«А ти, Галиночко, що ти сьогодні їла?» – вчителька погладила улюбленицю по голові.

«Ой… смачно було… мама казала – то говенце!»

Та у відповідь лишень здивовано підняла брови…

А ще за місяць, холодного грудневого ранку у сусідніх дворах – тих, які не оминула своєю увагою пильна прислужниця Сталіна і йому подібних – тільки пустка глипала із темних віконниць будинків… Усе, що було придатне в їжу – було вивезено, а люди кинуті напризволяще…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА